На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович - Страница 31

— Що хочете цим сказати? — вказав я на стіл.

— Чим саме?

— Цією ось масою.

— Живемо в епосі маси, — відповіла вона.

— Ви збираєтесь все це подолати?

— Перше слово, очевидно, за вами.

— За якого звіря мене вважаєте?

— За чоловіка.

— А що це таке? — вказав я на дзбан.

— Вітаміни. Помаранчі, цитрини, ананаси. Прошу ласкаво сідати і наливати. Де ваша музика?

За хвилину ми мали і музику. Ми сиділи одне напроти одного, наші погляди зустрічалися, наші очі і уста посміхалися, наші думки напевно йшли в унісон. Ми були такі внутрішньо зосереджені на цій процедурі, поєднані близкістю, інтимністю, співгрою і коли можна говорити про невловне почуття вдоволення і щастя, то саме тоді ми почувалися елементарно щасливими.

Перед нашим зором за широким вікном веранди, простягався розлогий краєвид озера, внизу під живоплотом барвів різними кольорами занедбаний квітник з його здичілими мальвами, розрослими кущами фльоксів, відцвілими ірисами і нерозцвілими жоржинами. Усі вікна наростіж відчинені і шум озера наповняв довкілля…

Враз нас зацікавила несподівана поява двох дуже метких, маленьких сотворінь над квітами, які здавалось бреніли в повітрі… пх крильця так швидко тріпотіли, що зовсім зникали з зору і видавалось, що ці зелені потворки, на невидимій ниточці, висіли в повітрі.

— Колібрі! — зауважила Лена. Неймовірне! — додав я. — Живі іскри, — казала Лена. Ми захоплено спостерігали ті ірраціональні сотворіння і разом, здавалось, були по своєму з ними поєднані незвичністю ситуації. — Вони дуже непередбачені, - казала Лена. — Як і ми, — додав я механічно. — Думаєте? — питала Лена. — Ви ні? — Можливо. — Як ви їх уявляєте? — О! Неуявне! А так хотілося б. — Як дуже хотілося б? Як зробити кругосвітню подорож? Мати суконку від Діора? — питав я.

— О, Павле! Це цинічне порівнання.

— Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медісон авеню? Картини, які ми видушуємо з нашої кволої фантазії?

— О, но-но-но! Не впадайте у мізантропію. пх світ хоча і дуже недосяжний, зате незмінно стабільний. і прямолінійний. Наш — різкий, дикий, крикливий. А головне — ми їх бачимо, розуміємо і любуємось. Вони наш об'єкт.

— Ви дуже задоволені.

— Розуміється, задоволена, що я не колібрі, а людина. Хоча по суті, я також колібрі. Бо я жінка.

— Непередбачене сотворіння.

— Як жінка — так. Як людина — ні.

— Чи хотіли б зробити щось непередбачене? Як жінка?

— Що наприклад?

— Наприклад… Наприклад одружитися зі мною!

Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.

— Друже мій! Ви ж мене зовсім не знаєте.

— А хіба… Саме тому, — відповів я.

— Що будете робити зі мною?

— Мучитись.

— Що за пасія мучеництва? Для чого?

— Для… Хоч би такої рації, як любов.

— Одначе… — і вона урвала мову на пів слові, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закінчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закінчення не прийшло. Мене це інтригувало, я не видержав мовчанки: — Надіюсь, що ваше "одначе" скаже щось більше. Хтось сказав, що замовчені правди стають отруйними.

- інколи отруйними стають висловлені… На вашому місці я б не шукала правди.

— Не будьмо аж такими песимістами.

— Що можете запропонувати іншого?

— Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?

— На жаль… На жаль… Мені залишається мовчанка. Нема вибору. і вам також.

Можливо, вона мала слушність. Я замовк… Мовчанка. Тупа, невдоволена мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро суті і спричиняти там найбридкіший непорядок. Я далебі не знав, іцо казати, треба було знайтися, вимагати, повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна мова.

— Не робіть такого вигляду, — казала Лена. Це вам не личить.

— Ні-ні-ні! Це мені не личить! Ніяк не личить! Вибачте!

— Бо таки не личить. Ви не маєте ніякого виправдання… Те що ми тут з вами? Це експеримент. Можливо примха. Конвенціоналісти можуть вбачати в цьому виклик моралі, але це не має нічого спільного з мораллю. Конфлікт, пригода, авантюра. Чи ви не хотіли колись пережити шматок незвичного?

Вона звичайно не любила пояснювати свою поведінку, а ще менше мала для цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. — Ну, добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацію. Допустимо любов. А що поза любов'ю? Тисячі протиріч. Я задихаюсь від бажання бути всім, знати все, мати безліч. Я хотіла б малювати, як Гоген, продавати, як Пікассо, жити на скелях Гаванських островів, стояти на вулькані, мати перед очима океан, чутися, на землі і командувати, як небесне божество… Що ви на це? Я хотіла б мати чоловіка, але я не знаю якого… Адама без штанів з раю, ганстера з Чікаго, чекіста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої ненаситністю незвичного, голодної на гострі враження. Ви хотіли це знати — маєте! Вдоволені?

Я мовчав. Мені здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза, вульгарна недоречність, що вона просто бреше сама на себе і не відомо чому. Вона і сиділа не нормально, згорблено, незручно і враз вона змінила цю поставу, поставила лівий лікоть на столі, поклала на долоню свою гарну голівку і дивилася на мене з лукавою, визивною іронією з очарованими очима дикої, але невинної шельми, далеко не тигриці і зовсім не пантери, а звичайного ретроградного амура. — А це значить, що ви крокодил. Ананас. Паскудник.

Я прижмурив очі, знизнув плечима і висловив поволі одно її преславуте твердження: — і це значить ніколи, ніколи.

— Бо ніколи! — відповіла вона визивно.

— Добре. Ніколи. Але все таки ми одружимось.

— Хто вам сказав?

— Старокрайова ворожка з Батерст.

— Дурепа!

— Будемо бачити.

Ми замовкли, наш діялог вичерпався, Лена дивилася на мене з виразом лукавої і їдкої іронії, моя права рука, зі затиснутою в кулаці виделкою, лежала на столі, здавалося, я збираюся когось прохромити і враз несподівано Лена простягнула свою руку і положила її на мою — її звичний жест, коли намагалася направити якусь недоречність. Я подивився на неї довгим питальним поглядом, не сказав нічого, деякий час ми держали разом ту виделку, дивилися одне одному у вічі, посміхалися кривою посмішкою і загадково мовчали.

— Ну, добре, — порушив я мовчанку, відняв руку, положив виделку і встав. Я вибачився і відійшов. Відчував, що мій попередній настрій було порушено. Мені треба пройтися і полагодити мої душевні проблеми, з якми я не дуже звик давати собі раду. і не лишень душевні. От хоч би справу плянованого рибальства. Завтра раненько я вирішив спробувати щастя з рибою. Ну, ну… Це все можна легко зрозуміти і не робити аж завеликих проблем. Надходив обережний, лагідний, ласкавий вечір, радіо передавало вечірні вісті про війну в Кореї, про зударення чорних з білими, про страйки, про поїздки дипломатів… На озері вгавався рух, зграї чайок відлітали у свої місця відпочинку.

— Чи дозволите запропонувати прохідку? — запитав я Лену, коли вона вийшла до мене на відкриту веранду. Мій голос звучав обережніше і віддаленіше.

— О, ні. Ні. Завтра. Йдіть самі, - відповіла вона вибачливо.

Я висловив ще кілька невиразних і абстрактних зауважень з приводу погоди, вибачився і відійшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова дорога без хідників, далі зліва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою з великими вікнами їдальнею, на зеленому гарно стриженому травнику, під широкими пасмужастими парасолями, біля столиків, а також окремо у дерев'яних, білих, глибоких стільцях, сиділи гуртами і поодиноко люди переважно у білих, легких одягах; горіли барвисті світла і грала легка музика з невидимих радіо-голосників. Дорогою, туди й назад їздили авта і проходили гурти молоді у купальняних одягах.

Я повернув вправо в напрямку випозичальні човнів, яка знаходилась трохи далі над берегом, минув кілька котеджів з їх легким, безжурним, розсміяним рухом і гамором, дійшов до випозичальні човнів, роздобув наживи для риби і вийшов трохи далі за "крін бейом" на високий, обривний берег насупроти того місця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша і де її дно було завалене великими каменюками, які місцями виходили на поверхню. Було тихо, і вода мала металевий відблиск і простягалася широким, рівним плесом аж до другого далекого берега, всіяного світлами вечора.