Темнота - Самчук Улас Олексійович - Страница 83

— Дєло роблю, університет прохожу. Небіжчик наш Ленін, царство небесне, всігда казав, пусть кожна кухарка міністром буде, а я от два годи і вісім місяців за кіньми університет занімаю і все на місці. І ще восім годов маю. Мені хорошо, що мені, куда тут райпродком. Тож сказали, що колективізацію зірвав, що пив пропоєм. Що пив то пив — признаюсь, але колективізації не зривав. Тут ось половина нашої комсомоли — хай спитають. Сама зірвалась, і як було, скажете, не зірватись? Людей, як скот женуть і вбивають, і тягнуть за ноги друг друга, а потім кричать урожай давай. Де візьмеш урожай — будь ти тричі проклятий! А потім саботаж… Мені п'ятдесят восьму статтю пришили і подавай, кажуть, спільників. Я їм кажу — кров за власть совєтську проливав, рани показую, а вони ребра трощать, зуби вон, шість тижнів, кляті, кололи, а потім все таки Петьку, що свинаря Проця, підставили, а той подлєц в очі каже: ти, каже, лисий чорте, хутір Морозів спалив, а тоді я: ага, кажу, то ти так? Ех, ти, кажу, воша пліснява… І така, знаєте, злість поняла і кажу я тому самому Рокиті, слідчому такому, і кажу тому хамському синові: не я, кажу, хутір спалив, а він!

— Як то він? — озвався Андрій здивовано.

— Він! Петька Проців, свинарський син, хутір спалив, їх там п'ять було, так і в протокол записано, жаль, що Петьки нема, стукав в камері, тому втопили в параші кошеня миршаве, а то б він сам сказав. І старого в огонь вкинули…

— Чи не брешеш часом, Мишко? — знов озвався Андрій і почав вставати.

— Чого ж тут брехать, слідчий ви чи що? Просто кажу для історії, правда мусить наверх вилізти, — Петьку, як був потягли, а Петька весь комсомол потягнув, вони прахвости і Кандора з дочкою в Гісен на мороз вивезли і скинули просто в снігову яму, що отам на кручі, знаєте, де колись, не раз наші гуляли і співати вечорами при огні збирались.

— Алеж для чого? — знов питає Андрій.

— А! Для чого? Питаєте. Питай нашого брата, що голову на задницю зміняв — допитаєшся. Сказано ж враг класовий, значить крути шию, а тепер, диви, докрутилися, он моя Ганна пише, батько, пише, на плоті повис, просто, каже, на плоті повис, нема чого, каже, їсти, наповал всі дохнуть, всі за шором, ні правий, ні лівий, як миші труєні, а я їй іноді порції тисячу шістсот грам посилаю і тут заслуга Іванова, бо коли б не послав на конюшню — сам би здох в багні, а більше не можу, нехватає на більше, весь і так ізорвався.

Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.

— Ну, досить, Мишко, з тебе, — каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. — Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб'є… — Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав «досвіданія» і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. — Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…

Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з «заключонними» стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.

Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб'ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.

— Нічого цікавого, — каже він.

— А подивись там на останній сторінці, петитом.

Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про «Ансамбль шахтярської пісні і танцю» і заміткою «Пригоди». «Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина — нервовий розстрій».

— Ти, розуміється, знав Бича? — питає Людмила і далі чистить нігті.

— Знав, — каже Андрій.

— Це, здається, той, що «геть від Москви»? — каже поволі, дивлячись на нігті, Людмила.

— Той, — каже Андрій.

— Ніколи не слід в таких випадках казати все в голос, — каже Людмила. Андрій мовчить. На столику пачка «Зефіру», і він закурює. — Ви дуже гомінкі, — продовжує своє Людмила, — а між тим мовчазно можна зробити інколи значно більше, ніж… І може тобі тепер буде більше зрозумілим, чому ти опинився тут? Буваючи в Москві… Я чула… Викликали, мовляв, Ольгу… Питали про… тебе… — Людмила старанно глянцує свої нігті… — Ти, мовляв, дуже захоплювався «самостійною»… А тепер, знаєш, у Европі новий курс, Німеччина щось там міняє шкуру і поки суд та діло із «самостійної» можуть залишити ріжки й ніжки. Розумієш? Тому і прочісують… І дуже старанно… — Андрій вперто мовчить, міцно втягає в себе дим і пружно його випускає. Людмила інколи позирає на нього…

— Ти знов просив за професора Виноградова… Це батько… Як її? Тієї артистки?.. Ну, гаразд. Я цікавилась, які обвинувачення має за собою цей муж учений і, уяви, мені сказали: буржуазний націоналізм. Та він же русскій, викрикнула я…

Перерва. Людмила з усіх боків оглядає свої руки. Гарні. Рожеві нігті, довгі елястичні пальці. Андрій мовчить далі…

— От і все, — каже Людмила. — І сьогодні їдемо з тобою верхи на молочну ферму в Усть-Чіб'ю… І нас там покормлять свіжим молочком. Згода?

Андрій пропустив це питання.

— Я не просив за Виноградова, — промовив він. Людмила глянула на нього питально. — Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…

— Ха-ха-ха! — розсміялась несподівано… Андрій бентежиться, але намагається триматися. — Ти даремно хвилюєшся, — каже Людмила. — Я тебе достатньо зрозуміла, і все буде зроблено. Його знайшли у бараках відсталих і симулянтів, де дають триста грамів хліба. Мав при собі мішки рослин півночі, цілі ночі над тим просиджував, перешкоджав іншим спати і не виконував норми. Я звеліла перевести його до культпропу, мені сказали — нам учених не треба. Тоді я сказала дати його кудись в природу…

— Дивуюсь, що Іван так довго не звернув на нього уваги, — каже Андрій.

— Іван, голубчику, не може мати стільки уваги. У нього їх вісімдесят тисяч…

Ні, ні… Андрій не те хотів сказати. Все те разом. На думці і те, і друге… І Бич, і Ольга, і Мишко. Курить, тільки курить. І мовчить. Жилки на чолі набрякають, дриґають м'язи на щоках.

— А ти не хвилюйся, — продовжує Людмила, чистить далі нігті, покриває їх блідорожевим лаком, не дивиться на Андрія, нога на ногу заложена, одно коліно з клинчиком стегна визирає з-під халату. — Хвилюватись нема причин, — казала вона, — ти смієшся з мене, і я тебе розумію, але повторюю: хвилюватись нема причин. Ми з м'якого металу ковані, і нам бракує гарту. Твердо, розумію, але глянь у вікно — скільки простору. Шоста частина світу під нашими ногами.

— Знаю, знаю, — казав байдуже Андрій, думав про інше.

— Мало знати, треба бути на місці. Ось Іван. Кандидат на наркома. По силі один з перших в союзі. Сама чула: його б на наркома. І коли б тільки Маркса погнать до чорта, та всі ті лінії. А тобі книги писати про наш Ухт-Печорськ, про кров девонську і нічого не боятися. Поки Іван стоїть, все стоїть…

Дівка внесла сніданок і поставила з тацею на туалетному столі.

— Маріє! Скажи Наталці, щоб коні нам приготовили. Верхові. Неґуса і Бистрого. Сьогодні не обідаєм дома. Де пошта?

— Пошта внизу, — каже Марія.

— Казала, моя пошта має бути негайно принесена сюди. Кожного ранку!