Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 34

«Щоб ти згорів, подумав хлопець про рудого, — разом зі своїм сра ним “Доджем”».

І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна — якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався по¬тужний мотор на багато сотень кінських сил.

Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж – Чел е н дже р ». Спершу Лев¬ку вдалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, |серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох но¬вих «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, И)а|рба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить ІІео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто пря- ііує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу |з|катувати його в бруківку.

»Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.

Це він, я не помилився», — хвилею пронеслось у хлопчачій го-лові

Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, ррИмаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не Кіохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.

Може, не впізнав мене?»

Додж» розмірено котився до ЕльЮвало. Левко, стараючись не [думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув Ьерехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повер- иув направо, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo [Мег») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, Ь яко|протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Зби- І|)(івся додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до тор- ІГОВЦЯ.

Буенос ночес! Е-е...тут... блін, як же йому пояснити? — Левко ! ШІШкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. — Coche… el coche ; nugro… a donde? A donde va?1 .

(індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз туважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витяг- I нутою ру.кою на захід, після чого завернув долоню праворуч.

— Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо... — пробурмотів

Левко і додав, уже віддаляючись: — Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою,підперту променями

1. Машина...чорна машина... куди? Куди йдеш? (ісп.)

ліхтарів лячну статую Пачакутека1, домчав до авеню Сан-Мартін, пе¬ред очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька со¬тень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темря¬ву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно пі¬діймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко пере-став їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просував¬ся з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне ку¬пе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хло¬пець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Сер¬це жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Укра¬їнець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Йо¬го нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшЛо розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо(здається, так вона на¬зивалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати на¬пис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь по-

1 Пачакутек Юпанкі — дев’ятий правитель імперії інків, що царював у 1438— 1471 рр. Під час його правління невелике королівство з центром у Куско розрослося до величезної імперії, що змогла конкурувати, а зрештою і підкорити Цивілізацію Чиму. Гіача* кутек започаткував еру завоювань, котра через три покоління поширить доміну¬вання інків з долини Куско практично на весь захід Південної Америки. Ня ціональний герой Перу.

думав, що праворуч. Щось підказувало, щОрудий’не наближатиметь¬ся до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої час¬тини, Левко став підніматись по ТулЛумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає Вулиця Гар- сільясо де ла Веги, хлопець остаточно переконався, що втратив

слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, но су¬сідству розташувалися два вокзали і залізнична станція \Vanchaq, та Загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не бу¬ло ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

І Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і пе- Іред ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок... у кож¬ану з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».

Це усе марно. Рудому вдалося вшитися.

Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на бу¬дівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він про¬видів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш- менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.

Поблукавши завулками ще з хвилин десяті, (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звід¬ки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою по¬плівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.

За півсотні кроків від’«Samay Wasi Youth» органїзм не витри¬мав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним на-лягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна І став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної ка¬м’яної дороги.

XXXI

27 липня 2012 рокі]. 22:04 [UTC-5]

Хостеп«Samay Wasi Youth»

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся ПІЦ блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.

На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого; не було і Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Ан-

тикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з УНБ-відеока- сетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце йусе, що освітлювало головну залу.

Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині за¬ли щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.

—Лео? — вигукнув один з них.

Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канад¬ців (Калеб серед них). Нейта— головного винуватця — не було.

—Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хло¬пець затулив обличчя рукою.