Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 42

Прогілентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, бо ячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, на стільки нереальною вона здавалася серед джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Грем стомлено покосився на Сьому.

— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та по¬мри це в голосі Семена не чулося певності.

Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно кала¬тали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши іЧОтири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і стра¬шенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.

...Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потер¬пала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втри¬мували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Бруд¬ні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються ;і нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зрос- іалисьу суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур не- ішсокого плато, що простягалося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав ви-нятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивля¬чись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?

Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски ци- нілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрів¬ників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягнен¬нями, тим більше на початку XXI століття, в еру «Google Earth» І супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про ка¬м’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отож чому ?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому послав сюди їх?..

XLVI

1 серпня 801S рокц. 14:26 [UTC—5] Magpe-дe-діoc

Лев ко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг

—Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), нама¬гаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зі* мкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів па висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими чере пами.

—Мда... — сказав Левко.

—Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

—Я... я не знав, що тут... черепи, — Сьома часто дихав, — стілі. ки черепів...

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді ви явиться... розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мап дрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Міс цями її присипало землею, з боків вилазила трава.

—Скільки їх там? —| спитала Сатомі.

—Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то Оуи єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималю вавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зроіу мів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

—Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що фор мувала глухий кут.

—Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

—Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку.

Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху бої ам

—Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилни шись, узяв один з черепів до рук.

—Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

і — Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними зви¬чайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. —Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він ви¬глядав непогано.-Як на череп, звісно.

—Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, по¬яснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.

—А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний зем¬лею шкіряний мішок.

‘у Хлопці оточили Знахідку.

—Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньо¬му йдлубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена во¬логою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались... людські зуби.

—Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.

—Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть за¬повнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець по¬клав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

—Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ци якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план.

І Liкавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але ті бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на по- порек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, ста¬рі і етрухнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто... йому шилося, наче щось з’явилося поряд.

Нони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян,

Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до по¬рі н’лого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою їм,піно і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляч- •і*і. рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А годі, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Лев¬ки тіп голову, обнишпорив очима краї розколини і... нагледів над ПІГИІІО людину. То не був обман зору, хлопець готовий був запри-

сягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз сма¬глявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріща¬лися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зі¬мкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

—Лео...

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

—Лео!

Ніякої реакції.

—Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сю¬ди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

ХLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи не черу чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно – з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.