Макар - Дашвар Люко - Страница 10

– І так засну, – запевнила лікарів.

Порожнім коридором молодий кремезний медбрат котив каталку, на якій виляглась Марта, до палати, перепрошував на ходу: усі одномісні палати зайняті, тож до ранку… Вибачте! Як правило, у нас тільки планові пацієнти. Ми за викликом не виїжджаємо. Виняткова ситуація. Тільки заради вас…

Марта махнула рукою: чи не однаково?!

– Сподіваюся, ви мене не в чоловічу палату покладете?

Медбрат знизав плечима.

– Не хвилюйтеся. Пан Голобородько ввійде в ситуацію…

– Ви везете мене до чоловічої палати?! – не повірила Марта.

– Син… Чергує біля хворої матері. Ніяк не можемо умовити його перепочити. Дуже сердечна людина, – пояснив медбрат.

У просторій палаті біля ліжка сухенької літньої жінки в зручному кріслі дрімав лисий здоровань під п’ятдесят. Прокинувся від шуму, підхопився… Допоміг медбратові посунути ліжко, щоби Марті було зручніше перебратися на нього з каталки.

– Сергій Голобородько, – представився. – Не заважатиму?

– Подивимося, – відповіла Марта.

З годину обживалася на зручному, але незвичному ліжку, крутилася, зиркала на здорованя і шкодувала, що так легковажно погодилася терпіти його присутність. Попросила Голобородька покликати санітарку – чаю би… З лимоном.

– Я пригощу вас своїм чаєм, – усміхнувся, підхопив термос із тумбочки.

Чи то чай був із побажаннями, чи то ніч надто тоскною, але як пішли язиками чесати – не зупинити. Спочатку, звісно, за погоду, політику і бідну Україну зачепилися, а потім про особисте насмілились. Марта не сповідалася. Забобонна. Обережно, загальними фразами. А пан Голобородько як на духу: ще до розвалу СРСР до Штатів виїхав. Громадянство має, бізнес який не який, сім’ю. Маму ніяк не міг умовити переїхати. Тільки тепер і погодилася. Він примчав, а вона злягла… От і залишився. Чекає, поки мамі покращає і лікарі дозволять їй довготривалий переліт. Однаково треба тут справи порозв’язувати: квартиру продати, інше розрулити…

– Не кращі часи для продажу квартири, – поспівчувала Марта.

– То ще півбіди, – пожалівся чолов’яга. – Не знаю, як її бізнес продати… Така морока.

– Що за бізнес? – запитала Марта просто так, для годиться.

– Колишній будинок побуту. Мама в ньому невелику швейну фабрику зорганізувала. Була би юридично єдиною власницею, покупці би знайшлися. Приміщення непогане, у центрі міста. Виробництво налагоджене, прибуток є.

– А в чому проблема?

– «Акціонерка»! І треба було мамі те акціонерне товариство?! Усе за трудовий колектив переживала. А мені тепер розбирайся з тими акціонерами. І покинути шкода. Стільки грошей вкладено… Швейні машинки з Японії, тканини дорогі… Були би родичі – я б на них залишив. Та в нас тут – нікого.

Марта завмерла, зачудовано глянула на американського громадянина і раптом твердо сказала:

– Я куплю!

Операція «Фабрика»

Двадцять восьмого квітня дві тисячі дев’ятого року на світанку Саня Макаров стояв у тихому печерському провулку поблизу Генеральної прокуратури навпроти наново відремонтованого двоповерхового будинку. «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – педантично повідомляла вивіска на фасаді. Затамував подих, пішов по периметру – уздовж високого паркану, що він огороджував немалий внутрішній двір колишнього будинку побуту. Марті саме ставили крапельницю, хоч і пручалася, а він мав майнути до її квартири на Русанівці, привезти чистий одяг, пообіцяв – обернеться за хвилину, та не втримався, повернув на Печерськ.

Дихати боявся: здавалося, видихнеш і – нема! Ні цієї фабрики, ні карколомної пропозиції, ні самої Марти. Віри не йняв. Хіба так буває? За майже рік тирлування біля владних тільки один шлях до багатства і незалежності вирахував: настільки втертися у довіру до Сердюка, щоби за його спиною від його імені вирішувати «питання» і брати за це немалі гроші. Так робила Марта. Він знав. Це вимагало бійцівських якостей: і розуму, й хитрості, й передбачливості, немалої виверткості й самовладання – не кидатися на будь-яку пропозицію. Та механік планував спробувати… Щоб років за п’ять-шість накрасти стільки, щоб відчалити і розпочати власну справу. Хоч у статусі нардепа, хоч без нього. Однією нічною розмовою вправна Марта вибила з його життя кілька небезпечних років сумнівних заробітків, прошепотіла:

– Це доля, Сашенько! Таке трапляється раз на життя. Сусідка по палаті продає невеликий бізнес. Файно для початку. А з бізнесом і в депутати – набагато простіше. Ти, звичайно, планував автомийку відкрити, але шиття – перспективніша справа. Як думаєш?

Макар – хоч мордуй! – ніяк не міг пригадати, про яку автомийку згадує Марта. Він взагалі мало чого пам’ятав з хмільних годин. «Мабуть, п’янючим був і щось ляпнув. Треба припиняти», – напружився.

– Шиття? Хіба це реально?

– Завтра зустрінемося з паном Голобородьком, зрозуміємо, – упевнено кивнула Марта. – Не думаю, щоби колишній будинок побуту коштував, як «ферарі».

Макар обійшов будівлю, знову став перед парадним входом. Про Мартин записничок згадав. «Невже просто купить мені фабрику? – збентежився. – А як виставить такі умови, що я під ними стану рачки? Це ж Марта!»

– Рано радіти… – прошепотів роздратовано.

Помітив біля вхідних дверей порожній пластиковий стаканчик, підняв, вкинув в урну.

– Якого тут… смітити? – по-хазяйськи.

Марта раптом усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того – клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить – і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній – парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння – ляп на землю! І тільки жижа…

– Як же його все викрутити? – Лежала під крапельницею, схеми – торговками на базарі: кожна своє пропонує.

Гроші знайти – півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.

– На роботу, коханий! Ти – на роботу! – наказала Макарові, коли той привіз одяг. – Раптом Володимир Гнатович повернеться.

– А як же фабрика? – ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.

– Думаю, любий, думаю… – ошелешила.

Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено?

А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.

Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.

– «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. – Чому «Есфір»?

– У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.

– У вас надзвичайна мама…

– Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.

Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»

У директорському кабінеті присіли.

– Ну? І скільки просите? – без церемоній запитала Марта.

Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою – затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.

– Це важливо для мами, – пояснив.