Макар - Дашвар Люко - Страница 14

– Пане полковнику! Вам квартира розкішна у центрі міста фактично за сто тисяч гривень дісталася! Подякували би Марті, а не питали дурне! – обурилася.

– Ясність люблю! Де гроші? – уївся Баклан.

– А ви думаєте, отака копійчана залишкова вартість і вашої квартири, і фабрики… нічого не коштує? Довелося платити… – збрехала Марта, хоч за все те платив Голобородько.

– Та добре, лялечко. Добре… Не гони хвилю. Просто запитав. Нормально спрацювали.

– Цілком… – стримано кивнула Марта.

А подумки… аж верещала від захвату. В результаті карколомного, вкрай небезпечного і ризикованого плану коханому Сашкові фабрика дісталася безплатно – ані копійки Марта не витратила. Ще й «наварила»! Сто тисяч гривень від Бакланових грошей віджувала, від Сашка розписку має – винен їй триста тисяч гривень. Фантастика! Тепер Сашко фабрикою керуватиме, не мулятиме очі Сердюкові, Рома Шиллєр не коситиме, ніхто про їхню любов незбагненну не здогадається! А кохатись у Мартиних апартаментах будуть. До скону! Який же неймовірний збіг! Доля! Не було би в Голобородьків ще й квартири до фабрики, Марта тоді би й не знала, яким пряником Баклана в справу заманити.

– Доля… – прошепотіла фанатично. – Тільки би цей Голобородько з Америки нам привіт не передав.

– Маячня… – відмахнувся полковник. – Йому зараз є про що думати!

– Про що? – насторожилася Марта.

– Маму хай підтримує. – Полковник уважно глянув на Марту. – А ти про що подумала?

Годиною пізніше на борті літака, що ніс маму й сина Голобородьків геть з України, сталася надзвичайна пригода. Пан Сергій сидів поряд із тьмяною слабкою Ганною Григорівною, настирливо й оптимістично переповідав, як київська міліція упіймала грабіжників, як йому надали автівку й охорону, аби він міг покласти в банк усі гроші до копійки, навіть оті п’ятдесят тисяч із маминої сумки, а потім йому довелося бути присутнім на допиті злочинців, і він мусив це зробити – він же бачив їхні обличчя, його свідчення важать багато, він виконав свій громадянський обов’язок, щоби сьогодні залишити Україну з легким серцем… При слові «серце» пан Сергій замовк, по-дитячому перелякано глянув на маму й упав у прохід. Просто під стрункі ніжки стюардеси.

– Зупинка серця, – констатував пасажир, що назвався лікарем, і першим підхопився з крісла від крику старенької Голобородькової мами…

Полковник Баклан і Марта й гадки не мали: тривога відміняється, привіту з-за океану можна не боятися…

Від фабрики тхнуло. До чорної ночі доби шістнадцятого травня Макар просидів у ресторанчику на набережній в районі Подолу. Усе прокручував і прокручував події дня, знову й знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» – та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.

Ну, Макар же не з-за океану! І не з конопель! Розклав подію на складові на раз-два! «Есфір» тягла на півмільйона баксів. Якимось неймовірним шляхом Марті й Баклану вдалося схилити Голобородьків до офіційного продажу за копійки. Звична річ. Свого часу Макарові батьки продавали бабусину хату на Кінбурнській косі, так за документами виходило – аж нічого та хата зі шматком землі в заповідній зоні не коштувала. А насправді… Усі так роблять. Тільки не усім бакси за кордон вивозити… Цікаво, хто витяг зі своєї схованки сімсот тридцять тисяч баксюків? Баклан чи Марта? У Марти стільки є?! Вони знали… знали, що ті гроші ні за яких умов не потраплять до Голобородькових рук. Марта прокололася! Напередодні події взяла з нього розписку на триста тисяч гривень. Рівно стільки, скільки фабрика коштувала за документами. А мала би…

– Ох, Марта… – вразився.

Марта ніби тільки й чекала згадки про себе. Зателефонувала близько півночі.

– Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…

– Я хочу бачити тебе раніше, сонце! – несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.

– Справи не відпускають, – урвала зв’язок.

Макар допив текілу й викликав таксі.

– На Печерськ, – кинув водієві.

Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато – геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія – усе ближче…

– Поїхали!

А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:

– Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.

– Завтра неділя, – знизав плечима Макар.

– Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, – всміхнулася старенька. – Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.

А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги – повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?…»

До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».

– Хай би бабця завтра краще не приходила, – пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо-ма-йо! Ледь увесь план не зруйнував», – подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?

– Марта ризикувала заради мене, – прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.

– Цікаво, що шиють на моїй фабриці? – відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.

До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.

У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.

– А Ганна Григорівна де? – замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.

– Бубнова! Припини! – від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.

– Гурман! Іван Маркович Гурман, – представився, простягнув руку. – Бухгалтер.

– Макаров. Олександр Миколайович, – процідив механік. Гурман закивав бовванцем.

– Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?

– Почекаємо. – Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава – коту під хвіст. – А поки… познайомимося…

– З колективом?

– І з колективом, і з виробництвом.

Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…

– А це наші…

– Саш! А, Саш! – уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. – А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?

Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.

– Я сирота… – напружився механік.

– Да? А так не скажеш… – нахабно усміхнулася швачка. – Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?

Макар почув тільки одне – «мальчік». Налився гнівом по вінця – вуха загорілися.