Макар - Дашвар Люко - Страница 20

– Щось ти… стривожена, лялечко, – сказав Марті, коли оце вкотре затяг її до своєї нової квартири на розі Саксаганського й Горького – в щиру любов погратися та свіжим ремонтом похвалитися.

– Та ні… – Знизала плечима. – Усе гаразд.

А на душі – каменюка. І не признається, підла, звідки прикотилася, чому душить.

– Пане полковнику, – сказала раптом. – А от якби заради мене треба було убити… То…

– І не вагався би, – запевнив Баклан. – А що? Проблеми?

– Геть ніяких, – зізналася щиро. – Просто іноді жінці треба розуміти, на кого можна покластися… в скрутну годину.

Баклан проковтнув хтиву слину, обхопив жінку – й пискнути несила.

– На мене! Лягай, лялечко!

Гола Марта гойдалася на жирному полковницькому животі, дивувалася: та що це з нею? Ніби все за планом. Ніяких несподіванок. І Сашко став таким… щасливим… Задихнулась – ой, мамо… Так, так! Як підмінили Сасуньку Літає… Може, через гроші? Це ж не кожному в такому юному віці своє діло, держзамовлення… Певно, допетрав, яка то вдача. І борг Марті віддати зразу зможе… «Треба розписку в надійне місце…» – цвяшок.

– Про що ти думаєш, лялечко?! – обурився полковник.

– Що то щастя… Коли є на кому… На кого… – заплуталася.

Макар гнав од себе вільні думки, та над головою кружляла музика. Нані-на-ні-на… «Дурня! Дурня! Справ до біса!» – зосереджувався на ділі. Для участі в тендері на держзамовлення на пару з бухгалтером Гурманом готував купу папірців: економічні розрахунки та обґрунтування, перспективний план розвитку фабрики. Новаковський хотів бачити і статутні документи. Макар зробив ксерокопії, засвідчив у нотаріуса, складав поспіхом – один комплект від різких рухів полетів під диван. І часу не стало дістати. Воруши копитами, як хочеш дармових грошей. Та й на самій фабриці – ані дня без проблем. То постачальники тканини не підвезли вчасно, то Злата виявила брак в останній партії білих сарафанів, то Надя-закрійниця на роботу прибігла бліда, як та примара.

– Здається, плитку забула вимкнути, – трясеться.

Усе кинув, ту Надю в автівку й аж на Троєщину. І недарма. Таки легковажна баба електричну плиту не вимкнула.

Макар не ремствував. Макар пив нову радість – своє мати, ходити над ним, як над дитинкою. Врешті повірив: не наснилося. Оці стіни, швачки, сивий Іван Маркович Гурман, геть непотрібний охоронець Пилипенко біля воріт, машинки швейні, сарафани – оце все його, Сашка Макарова, що він родом із південного Миколаєва. А кажуть, звичайному не пробитися. Фігня! Кебу треба мати. Якщо мізки на місці, музика не заважає… Нані-на-ні-на… Відволікався. Пробував уявити Нані в офісі батька. Чи, приміром, у її власному дивакуватому домі в Процеві… Та – ні. її там не було. Вона виникала посеред трав чи біля води. Йшла столичною гамірною вулицею чи здіймала куряву на околичній ґрунтівці. Макар раптом усвідомив: він бачить Нані тільки тоді, коли над її головою не дах – небо… «Нані-на-ні-на… Повітря… Хіба я збрехав, коли сказав, що люблю її?» Борю обережно мордував: чим Новаковський живе? Невже тільки справами? А особисте?… Та Боря старанно уникав розмов про приватне життя Новаковського. Тільки й сказав, що дружина шефа була грузинкою, що померла десять років тому, що Нані з батьком щоліта літають до родичів у Грузію. От і нині… Нещодавно повернулися…

– Ти про справу краще думай! Не жарти… – бурчав.

– А я тільки про справу й думаю, – чи то відповідав Рудю, чи то наказував собі механік, і замість фабрики перед очі з'являлася Марта. І не стояла ж, ні! Лежала на постелі, до себе манила. «Круто! – дивувався механік. – Останнім часом і без Ченової травиці все виходить. Сила волі таки мобілізує… Певно, я сильний».

Нані малювала дивного білявого хлопця. Миті на набережній вистачило, аби запам'ятати найдрібніші риси його обличчя. Та не це було визначальним. Вона запам'ятала більше – його експресію, почуття… У них не було фальшу. Ні, вона не мучилася над тим спеціально. Навпаки… Білий папір чекав чергового архітектурного ескізу. Нані відкривала альбом, окреслювала простір вертикалями… Упевнено домальовувала ризаліт – вона саме билася над тим, щоби логічно вбудувати його в різні архітектурні стилі. «Сіни»! Вона іронічно називала ризаліт сіньми, без яких не уявляла справжньої затишної оселі. Олівець зависав над ескізом – тарілка чужопланетян над Землею, що ті саме в роздумах: трощити цю планету на фіг чи все ж таки спробувати поспілкуватися, – торкався паперу Поряд із чіткими лініями Нані малювала… очі. Замислювалася. Його очі випромінювали зухвальство і відчайдушний смуток. Чого більше? Брови констатували – більше смутку. Вуста… Тремтячі. Як намалювати тремтячі вуста? Олівець спотикався, ковзав…

Вона й давніше довірялася відчуттям миті. І донині перевіряла здатність архітектури бути логічним продовженням власних емоцій. На ескізах поряд із будинками, хатами, палацами виникали – осінній лист, дирижаблі, розкидані, поламані скрипки чи пагорб, що він більше скидався на величезного переляканого захеканого собаку: пузом до землі. А чи просто – сльози. Нані не бачила архітектури без настроїв навколишнього світу. Вони сповивали ескіз, та ніколи не виступали на перший план. Ситуація, активне тло – не більше.

Та цього разу все було інакше. Будинки з сіньми блякли, поступалися простором засмученим очам, що Нані малювала їх знову і знову.

Як дивно! Він сказав, двадцять сьомого квітня. Білі крокуси… Було. Та чому Нані ні того дня, ні пізніше не помічала погляду цих засмучених очей? Від них же – шквал почуттів. Як не побачила, мала би відчути… Вона завжди відчуває… людей. Ось тато… їй не треба татових слів: вона відчуває його неймовірну, трагічну любов, у якій намертво злилися ніжність, туга за Анукою, страх за неї. А чи Боря… Батьки дружили, вони з дитинства поряд. Нані зі шкільної лави знала: Боря безнадійно і приречено закоханий… І до тата працювати пішов, аби постійно бути поряд із нею. Нані ніколи не прожене Борю, Нані ніколи не скаже йому: «Так…»

– О! Саня Макаров, – безпристрасно констатував сумний журавель. Він заїхав у київську квартиру Новаковських, щоби везти Нані в Проців. Натрапив поглядом на малюнок в альбомі.

– Ти знаєш цю людину? – вразилася Нані. – Цього не може бути, Борько!

– Чому?

– Я малювала не конкретну людину, – напівправда. – Радше емоції… Почуття.

Боря Рудь знизав плечима.

– Це Саня Макаров, – сказав. – Відвезу тебе у Проців, а по тому – чекатиму на нього в офісі. Справи…

– Я не їду в Проців! – здивувала сама себе, хоча насторожувало інше: хлопець з альбому має справи з її татом?…

– Добре… – Боря Рудь не звик ставити зайвих питань. – Тоді я пішов…

– Зачекай! Борько… Ну куди? Я… Я мучуся, а ти мене кидаєш. А ще друг. От скажи… Чому в цієї людини такі сумні очі? І вуста… Як намалювати тремтячі вуста, Борько?

Журавель знизав гострими плечима.

– Може, ця людина… закохана?

– Закохана?… Хіба любов – таке горе?…

Журавель похнюпився.

– Знаєш… Як математик…

– Усе, Борько! Досить! Теорія функцій дає тобі відповіді на всі запитання?

– А тобі архітектура! Будуватимеш хату з сумними очима? Нані скептично насупила чорні брівки.

– Ні. Для цього треба пізнати людину з сумними очима. А я її… не знаю.

Заспішила, ніби ще слово у баддю безглуздої розмови і з бадді – окропом.

– Ну, все… Побалакали, й годі. Мені в бюро… Мають уже доставити альбоми Клімта і Курцвайля.

– Підвезти тебе?

– Жартуєш? – здивувалася. – Іди вже, Борько, не сміши! Спішив же.

Бюро – теж на Оболонській набережній. Як і столична квартира Новаковських. «Місце компактного проживання», – жартував тато. Прораховано чітко: домівка, його офіс, Нанине бюро – усе на відстані двохсот метрів одне від одного. З вікна кімнати Нані видно татків офіс. З вікна кабінету Новаковського – бюро доньки. Віддалятися від єдиної дитини на більшу відстань не дозволяло навіки сполохане серце Ярослава Михайловича.