Макар - Дашвар Люко - Страница 32

Підскочив. Гордість золотим дощем – зумів! На Мартуне дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело – вільний! – розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.

Крутнув замок, смикнув двері – та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.

– Що за фігня?

Ухопився за ручку замка, туди-сюди – мертво. Загарчав, черевиком по дверях.

– Та мать твою…

За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:

– Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?

Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.

– Вибач… Колись, може, за все віддячу…

– Уже віддячив, – прошепотіла Марта.

Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов – на сонце. І сонце те – не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.

Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.

– Мужчино, у вас ширінька розстібнута, – нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під'їзду під рясний осінній дощ.

– Хочеш? – кинув.

– Пішов ти!

І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався – аж під ребрами занило.

– Дурепка! – ласкаво. – Коли ще мене тут побачиш?

Примружився – сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.

– Ніколи, – сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.

Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає – надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам'яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок – арбайтен, арбайтен, – а коли набої (читай – аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!

– Куди?! – стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.

– Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! – першою завжди обурювалася Злата Бубнова.

– Златочко! Золотце моє! – Макар обіймав швачку, повертав до цеху. – Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!

– Та почекає той гуртовий покупець! – відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.

– Блін, Злато! – демонстративно-здивовано кричав Макар. – Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо – більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.

– Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті пів-відсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! – пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.

– А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.

– Я вас ненавиджу! – бурчала Злата, беручись до праці.

– А я тебе обожнюю! – сміявся Макар.

Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Маркевича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це його фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.

Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку – де він і досі, і не сам – не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож-бо, колись, – заспокоював себе. – До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку – поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента – розминка, не більше.

– Куди би розписки сховати? – задумався.

Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами – справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині – на антресолі, важкі портьєри – на помийку, натомість – повітря, світло…

– Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по-своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.

Отоді-то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.

– Піду гляну… – На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. – Є!

Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.

– Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. – Ну справжній респектабельний сім'янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв'язок.

Ярослава Михайловича Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.

– Раз так у вас усе серйозно, – сказав Нані, – тоді би женилися, чи що!

– Ні, – сказала Нані.

– Чому? – обурився. – Усі нормальні люди…

– Не руйнуй мого щастя, тату, – серйозно відказала донька. – Я бачу, що треба так. Без формальностей.

– Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.

Нані всміхнулася, обійняла тата.

– Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?

– Таких, як я, доню, уже не роблять.

– Як же ви схожі!

– Я? З твоїм Сашею?

Кивала, сміялася, цілувала у щоки.

– Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…

У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.

– Ну… І як ви тут? – Ходив апартаментами, обмацував поглядом. – Місця… як у стайні.

– На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, – вела екскурсію Нані. – На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій – мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.

– Працюєш, працюєш… – прикрість під кадик. – Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?

– Сподіваюся… скоро зможу купити власне житло, – Макар п'ять копійок.

– Але ж не можна жити серед вульгарності і банальності, тату, лише через те, що ми поки не маємо свого даху! – упевнена.

Декларувати легко не тим, у кого мільйони. Тим, у кого воля.

– Мамі би сподобалося, – додала тихо.

Макар відчув у повітрі невидиму напругу, підхопив зі столу пляшку.

– Ярославе Михайловичу, – зважено. – Нані казала, ви віддаєте перевагу виключно закарпатському коньяку.

– А салат я робила сама! – Нані вже кружляла біля столу, поправляла серветки. – Тату! Прошу! Сьогодні я пригощатиму тебе.

– Ми… – поправив механік.

Нані знітилася. Насупила бровки.

– Ми… Ніяк не звикну, що я… У минулому… Ми.

Тости – як із «калашникова».

– А тепер давайте за те… – Макар не сп'янів, ні, але ж розм'як, розслабився, – …щоби Нані врешті поборола своє небажання керувати автівкою і здала на права.

Новаковський завмер. Обережно глянув на єдину дитину.