Макар - Дашвар Люко - Страница 57

Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися – хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» – перша думка тихим сплеском.

Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу – Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима – звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці… Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну – а не пробити. Стрибає на неї – не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного – цирк! – а Макар по них шкарябається, та – по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила – люди. Гуртом воно…

Пам’ять старається – уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку – втримався. Новаковський – сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!

Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все – розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все – руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня – сила. Ваня знає…

Мізки відмовляються аналізувати події, голова знову наповнюється непевними кольорами, звуками. Макар заплющує очі, мучиться подумки: що сталося? Сон не ворожить. Сну нема. У нічній тиші тільки їдкий запах ліків і ритмічне, як стукіт коліс, хропіння лінивої медсестри. Макар силкується обмацати власне тіло – болить… Усюди болить. Зігнута права рука у металевій обгортці. Зламав?

Тьма-тьмуща питань раптом, умить, розвертається в протилежному напрямку, наче табун коней, наляканих сіроманцями. Зіна, Пустовоєв, Костя… Вовчик, Ваня… Справжні друзі. Де вони?

Друзі? Перед очима – Люба, Гоцик… Мать твою, оцих би побачити! Хай би Люба сміялася: «Ох, голото!», Гоцик би займав увесь диван, скидав механіка на підлогу… Друзі. Тільки тепер защемило: оці останні роки він страшенно скучив за друзями. Не конкретно за Любою й Гоциком, за самим фактом наявності у житті друзів. Хоча – і за Любою з Гоциком.

«Друзі – категорія шляхетна, – снувалася думка. – Негідникам судилося мати кого завгодно – колег, партнерів, знайомців, підлеглих. Коханих, бо любов сліпа. Тільки друзів – ні. А в мене… У мене колись були справжні друзі. Певно, я гідно жив… А потім… багато жив, перспективно. Фабрика… Нані… Інше – маячня. Фабрика й Нані. Справа й любов. Без друзів… Та варто було тільки згадати про гідність… Не змиритися, боротися… і вони знову з’явилися. Друзі. Зіна, зараза! Гераклище… Костя і Вовчик. Ваня… Які шляхетні люди. Одужаю, піду їх цілувати… Чому я раніше думав, що в злиднях немає гідності? Що бідні – вбогі апріорі? Що згода скніти – ґандж? Що поваги заслуговує тільки той, хто не погоджується жити у злиднях, рветься геть?… Зіна, Геракл, Костя, Вовчик… Якщо вони шляхетні, чому за копійку продалися? Чому не бунтують їхні душі проти тої біди, яка дихати не дає, крила обрізає, таланти губить і принижує, принижує?… Може, я чогось не знаю? Чи не розумію? Може, їхня шляхетність у тому, що не здатні підлістю та обманом від злиднів відкараскатися? Не трахали би стару тітку заради грошей? Не підтирали би зад нардепу і не вимудровували складні схеми, аби за чужий рахунок отримати зиск? Певно, так…Що за парадокс? Шляхетних більше, а життя – багно. Може, тому що серед багатих мало шляхетних? Я би таким став… Став би. Стану… Оце одужаю…»

Одужає… Це ж скільки йому тут валятися? Хто його на шмаття рвав? За що? Ні рукою, ні ногою не ворухнути. Поки вилікується – фабрика помре! «Хіба є мені час вилежуватися? Справ страх скільки. Ні! Одна – фабрику запустити. А якщо суки знову на дорозі стануть, так у мене є реєстр… Новаковський допомогти заприсягся! Марту би… Ні, без Марти! Сердюк… Хоч чорт лисий, тільки би фабрика працювала», – гарячково перебирав можливості повернути до життя… без шляхетності, без друзів.

Думка обірвалася – всередині Макара гірко сміявся він сам, Саня Макаров. Отой, що друзів має. «Схаменися! Ус е позаду, – казав хворому, скаліченому. – Єдиний шанс вислизнути з цієї пригоди і вижити – забути про фабрику. Тоді й про тебе забудуть, бо поважні пани з капіталами шуму не люблять, а ти їм і так улаштував концерт на замовлення. Тобі фабрики не бачити за будь-яких розкладів. Усе, чувак! Проїхали! Шукай у житті інших радощів…»

Механік шпарко вдихнув, заплющив очі.

– Яких ще інших? – прошепотів гірко.

А надія, стерво, ніяк не сконає! Мордує ту душу: не кінець, не кінець… Так розходилася, хоч вовком вий. Не втримався. Штовхонув ногою медсестру-хропуху:

– Ей… Сестро…

Підхопилася:

– Слава Богу! Вам краще…

– Що з моєю фабрикою? – прошепотів Макар.

– Тільки не хвилюйтеся. Вам не можна хвилюватися. Вас привезли з кульовими пораненнями, ви перенесли кілька складних операцій.

– Що з фабрикою? – захрипів. У роті стало солоно: кров. «У мене стріляли?» – промайнуло. Механік сіпнувся і знепритомнів.

Ненадовго.

Голову не зачепило. Голова працювала. На ранок наповнилася новими жахами. Черговий лікар ще вночі ґрунтовно поінформував про перспективи одужання. Поранення м’яких тканин – дрібниці. Кулі видалили, час і ліки загоять. Ліктьовий суглоб довелося видалити. Повернути рухливість правої руки – справа копітка, недешева і довготривала. Якщо вже абсолютно відверто – то справа всього життя, бо штучний протез треба час від часу міняти, а це знов операції, гроші… Але то – колись. Зараз пацієнту імплантували дорогий силіконовий штучний суглоб, тож скоро зможе…

– Коли? – Механік вів відлік на дні.

– За півроку, – розвів руками доктор.

Макар не запитав: «Що з моєю фабрикою?» Доля певно вела до опанування нових реалій.

– Все… – прошепотів механік, і значило те тільки одне – кінець. Фабрику втратив – ніякі реєстри не допоможуть, даху над головою нема, сил боротися нема: інвалід, права рука пліттю висітиме, а коли рухатися зможе – невідомо… Свого – нічого. Хіба хто милостиню кине! І ця, певно, крута лікарня теж – чиясь милостиня. Новаковські? Знову Нані?…

У роті – кисло і гидко. Спробував дотягтися до склянки води на тумбочці, та в цю саму мить двері відчинилися і в палату влетіла схвильована Нані.

Зітнулися поглядами, і за одну безкінечну мить Макар встиг здивуватися тільки одному незрозумілому факту – він не зрадів…

«Саша… Живий!» – кричали її очі. «Помер, Нані… Помер… Для тебе», – відповіли Макарові очі. «Ні, любове моя! Ні. Амнезія… Ми забудемо багато чого. Ми зможемо». – «Забути? Не проблема… Як далі жити? Між нами – прірва, дівчинко. Мене… викинуло на той берег, з якого тебе не роздивитися… Не раджу рватися сюди. Тобі тут… не сподобається…» – «Я люблю тебе! Не покину, де би ти не був!» – Нані закусила губку. Ступила крок до ліжка механіка. «Прощавай!» – Макар напружився і… заплющив очі.

Вона – вперта. Вперта і горда. Не вірила. Не йшла… Макар не розплющував очей, та по звуку Наниних кроків і рухів визначав: ось підійшла до вікна, відчинила, і простір заповнився морозним повітрям. Ось присіла на край ліжка. Певно, обурено дивиться в його закриті очі, нервується: ну скільки можна?!

Скільки можна? Вічність… У механіка є вічність, щоби лежати з заплющеними очима і слухати музику відчаю. Нані – зайва…

Час тік, і що довше Макар лежав із заплющеними очима, а Нані вперто сиділа на краю його ліжка, то більше все те скидалося на дурнуваті егоїстичні змагання. Суддею став Ярослав Михайлович Новаковський. Увійшов до палати, за мить оцінив ситуацію.