Макс - Дашвар Люко - Страница 13

Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.

– Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.

– Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…

Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися – ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?…

– Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? – питає Август.

– Провели, – похмуро відповідає Макс. – Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.

– А ви стратег!

– Мене зараз знудить, – відповідає Макс. – Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.

– Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу…

Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.

– Тисяча гривень, – телеграфно доповідає Юлія Скачко. – Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…

Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає – у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.

– А Дора… Чому Дора не вдягнена?

– Не знаю, – знизує плечима Скачко. – Певно, ковдри не вистачило…

Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.

Дора зареклася Ромка кликати – то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний – СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.

Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі – самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань – цілий світ.

– Тридцять дев’ять? – ворушаться Максові вуста.

– Сорок, – відповідає Ганна Іванівна. – Треба «швидку», Максиме Володимировичу.

«Ні…» – хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

– Ненавиджу! – читає Дора.

– За що? – кричать її очі.

– Ми поговоримо про це!

– Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

– Ти взялася вчити? Мене?!

– А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.

– Змерзла?

Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

– Зігрію…

Отак? Щоки палають – хіба так можна?

Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.

«А хтозна…» – думає.

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

– Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

– Добре, – одними повіками.

– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.

– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?

– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…

За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…

Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.

– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.

Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.

– …Як ти?

– У мене є мама, – пише Дора.

– Ну, зрозуміло…

– Мені треба до неї!

– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!

– Треба!

– Гаразд! Коли?

– Зараз же!

– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!

– Я тут не можу! – пише Дора. – Мене тут нема.

– А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?

– Треба працювати. Заробляти…