Макс - Дашвар Люко - Страница 17

Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло – ар-деко!

– Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?

– Тато наказав Америку трахати.

– Під татом до кінця життя намірився?

– Це називається – династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п’ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…

– Я… кохану убив, – шепоче глухо. – Здається…

Чонган присідає біля Макса, без здивування знизує плечима.

– Ну… Для мемуарів – круто. Яскрава біографія. І логіка – залізна. У тринадцять тебе пацан трахнув. Ти пережив страшне психологічне потрясіння, воно шукало виходу. І ти побачив вихід – убив кохану дівчину, бо вона раз ляпнула: тепер ти маєш розповісти про себе все! Глядачі обридаються!

– Які глядачі?

– Ти не жартував?

– Ні.

Чонган супиться, чухає потилицю із прикрістю:

– Кляті янкі! Я починаю розмірковувати їхніми категоріями, – замовкає, обіймає Макса. – Знаєш, друже… У тих трьох словах «я убив кохану» особисто мене насторожує слово «кохана»… Ну, яке кохання? Ми ж із Санкт-Галлена! Ти не бачиш, чим завершуються пошуки кохання? Шлюбом за розрахунком. Нормальний шлях. Тато вже підшукав мені наречену у Гонконзі. Тільки вона не любить кішок. А це проблема! Китайська дівчина, яка не любить кішок, особисто у мене викликає обґрунтовану підозру. Так можна докотитися до того, що нам і Конфуцій не указ. А я, до речі, як і Конфуцій, особливо полюбляю котів кольору «чорні хмари на снігу». Моя Френсіс була саме такою. Повернуся до Детройта, заберу її з притулку для тварин.

– Три слова? – Макс напружується. – Які три слова тобі найважливіші?

Чонган не замислюється й на мить.

– Я! Я! І ще раз Я! – видає миттєво. На пиці значущість. – Але те Я включає у себе безліч різнопланових понять. Моє Я – закінчений гармонійний вітраж, хоча тобі, слов’янину, думаю, це мало про що говорить. Пояснити?

– Не треба. Мені б з уламками свого скла розібратися…

– А гайда зі мною. У Детройт. Хочеш бути віце-президентом з питань стратегічного розвитку?

– …І твоїм солдатом? Ні. Ти мій друг.

– Тоді – пити! Ще маємо краплю часу. Господи, як же я люблю впадати у суцільне скотство!

10 січня зранку в Борисполі Максова мама дзиґою крутилася біля виходу, що через нього виходили прибулі пасажири різних рейсів, виглядала синочка, себе вгамовувала: та охолонь, Женю! Потроху, по кроку… Не вивали Максові на голову всі свої плани. Придивися спочатку: що в очах? Закинь гачок…

А нетерплячка ж – під кадик. Ох, вона мудра! Що не задумає, усе по її стане. І до Швейцарії сина – вона! І до Лондона – її воля у вигляді ненав’язливої поради. А хто краще від матері за сина подбає? Чужі люди? Десять днів у Брюсселі колобродив. Вовка казав: бачив Макса хвилин двадцять по приїзді і ще хвилин десять в аеропорту, коли той додому відлітав.

Пані Женя часу не гаяла. Застрягло у голові – женити. Тож до справи. Через знайомих повивідувала: що за дочка в Ярослава Новаковського? Чи не наркоманка, часом? Чи не дурепка амбітна, що вони такі всі до одної – силіконові пупи землі, бо у голові, як у порожній діжі, гуде. Чи, може, ще якісь хибні вади має? Ні, люди кажуть, під кайфом не бачили, на публічних заходах – вкрай рідко, архітекторка… Та пані Женя і сама розуміла, хоч бачила Нані тільки раз на тому клятому балу: інтересний варіант. Усе кумекала: як підібратися, щоб не схибити. Ну, повернеться Вовка навесні, зав’яже із Новаковським якісь оборудки, щоб можна було запросто запросити його з донькою на чай-каву. Чи додому, чи до заміського будинку, чи, приміром, до… Макса. А чому б і ні? То не проблема. Як викрутити, аби Макс ту Нані захотів?! За дівчину пані Женя геть не хвилювалася: щоб її Максимчик комусь не сподобався?! Та хай їй зроблять невдалу блефаропластику, щоб очі ніколи не закривалися, якщо таке станеться! А от Макс…

Вихід валявся під ногами. Після православного Різдва попхалася до салону краси педикюром нудьгу нищити, а там – Таточка, третя чи вже четверта дружина підстаркуватого мільйонера Ореста Матусова. Пані Женя з третім-четвертим особовим складом дружби не водила. Спілкувалася через «не хочу», якщо обставини змушували. А тут – педикюрні ванночки поруч.

– Як здоров’я Ореста Давидовича? – для годиться.

Таточка зітхнула розгублено.

– Єва-Марія сказала: носити мені чорне…

– Яка ще Єва-Марія? – зацікавилася пані Женя головним. А й те: чи їй здоров’ям Ореста Матусова опікуватися?! Та хай хоч сьогодні охолоне.

– Як?! Ви не знаєте? – Таточка теж правильно розставляла пріоритети. – Єва-Марія… Пророчиця з Македонії. Вона теж у Струміце народилася. Як і Ванга. Усе наперед знає. Кажуть, у неї Саркозі бував. Монтсеррат Кабальє. І балет з Маріїнського.

Пані Женя насупилася: тепло, тепло… А як – щоби гаряче?

– То ви з Македонії повернулися? – усміхнулася привітно.

– Ми з Орестом Давидовичем по задвірках не їздимо, – образилася Таточка.

– А де ж пророчицю надибали?

– У Києві на Костьольній, – кліпнула оченятами Таточка. – Єва-Марія приїхала у місцях сили помолитися. Певно, й не дійшла ще до Лаври. Людей приймає з ранку до ночі.

Пані Женю обпекло: гаряче! Є вихід. Гарантований і безпрограшний.

– Ви не знаєте, у літній колекції «Версаче» є чорне? – чула голос Таточки, а уява уже підтягувала логіку до жорстких планів. – Я б хотіла підготуватися до безмежного горя…

– Краще завагітніти встигни, інакше Орестове майно без тебе роздерибанять, – не утрималася, плюнула пані Женя, відштовхнула ванночку – який в біса педикюр?! На Костьольну! І що там за Єва-Марія така намалювалася?!

От, хоч і кажуть, з лиця води не пити, а як на пані Женю, то ворожка могла б щось і підправити на пиці, як уже взялася іншим поради роздавати. Ніс – точно від Саркозі, вага – дві Кабальє, і в пір’ї вся, у пір’ї, ніби теж поміж лебедів на сцену Маріїнки вилітала рочків сорок тому, бо на вигляд бабі під шістдесят, ніяк не менше. Хоч би штори позакривала, щоб люди менше від її шнобеля жахалися. Прилипла дупою до широкого крісла різьбленого, боа обмахується, наче їй літо, крізь пані Женю дивиться, засинає на ходу. Хіба що не хропе. Чи вона у трансі якомусь? А позаду крісла нервова панянка рочків тридцяти, вся у чорному.

– Єва-Марія слухає вас, – до пані Жені.

– У мене до пророчиці справа делікатна, – пані Женя їй. – Ви б… прогулялися…

– Це неможливо. Я – перекладачка. Єва-Марія не розуміє української.

– То нічого. Я їй жестами поясню.

Панянка почервоніла вправно, до ворожки нахилилася, забалабонила щось. Єва-Марія повіки припідняла, закивала: мовляв, гуляй, дівко. І ледь за перекладачкою зачинилися двері, потягнулася у кріслі, руки перед собою на стіл поклала, на пані Женю зиркнула і сказала чистісінькою українською:

– Ох, не з добром прийшла ти, жінко!

Точно, з-під Житомира! Пані Женя хотіла було обуритися – ще й тикає, та слушна думка: так навіть зручніше! Умостилася у кріслі навпроти Єви-Марії, гаманець із сумки дістала.

– Я майбутнього знати не хочу, – сказала. – Ні свого, ні близьких, ні дальніх. Треба одній людині наворожити долю.

– То навіщо ти тут? – здивувалося бабище. – Хай та людина прийде, подивимося, що на неї чекає.

Пані Женя головою захитала із прикрістю: мовляв, що ж ви, пані, така тупувата?!

– Не треба нікуди дивитися. Усе відомо. Є один хлопець. От він прийде, а ви повинні тільки одне йому сказати: твоя любов і доля – чорнява дівчина. І ім’я її… Ім’я я вам пізніше назву. І опишу її зовнішність детально, аби хлопець не переплутав.

Пані Женя замовкла, в’їлася у ворожку поглядом: то як, згідна?

– Просто повторіть те, що я вам скажу. Небагато клопоту, так? А я гарно заплачу… – додала.

Єва-Марія усміхнулася недобре.

– І навіщо ти синові свою волю нав’язуєш?