Макс - Дашвар Люко - Страница 23

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

– Мамо!

– Вітер… Ходімо звідси, – пані Женя уже поспішає до машини. – Скоріше б весна.

– Весна?

– Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров – шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.

Це дивно – ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним – Данко…

Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові – всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…

Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.

– Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, – стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.

«Так», – кивала байдужо. Данко…

Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. «Я не боюся! Не боюся!» – втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Маріїнському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:

– Хай це буде нашим місцем. Добре?

«Так», – кивнула Дора.

Данко присів навпочіпки, написав на снігу: «Тобі 15». Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 – вивела тоненьким пальчиком.

– Ого, тьотя! Та ти старша за мене… – розстроївся так кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…

Знітився, почервонів.

– А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.

Дора знизала плечами: і що?

– Зате я вищий за тебе. І сильніший… – непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… – Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…

Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.

Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.

– Я… образив тебе? – читала по вустах у німому просторі.

– Ні… – опустила голову, ноги за командира – скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!

Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.

– Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…

У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан – німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий – не заговорить. Дора стискає кулачки – нізащо не розмовлятиме з Данком жестами!

Данко став деревом. Проріс. Чує…

– Візьми, – простягає Дорі новенький смартфон «Nokia».

– Нащо? – читає здивування у Дориних очах.

Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон – цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: «Nokia» істерично смикається у її руці – приймай!

«Є зв’язок! Данко на проводі», – читає. Усміхається. «Привіт, Данко» – відписує. «Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?» – «Обіцяю». – «Ну, клас! А гарно я придумав?» Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.

Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.

– Не-е-е боу-ся! – хоробро вимовляла вголос.

– Сховай! – наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.

Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова – завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха – і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. «Уже й повернувся, – думає розгублено. – Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?»

І призналася б, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:

– Пані Доро. Прокидайтеся.

А розкладу на день немає. «Підйом, життя, спати?…»

– А де Макс? – заглядає секретарці у вічі.

– Поїхав…

Дора посміхається безтурботно – от і файно! Хапає смартфон: «Я прийду…»

Чавунний фонтан у Маріїнському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.

Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. «Так треба, Свєто!» – казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п’яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. «Так треба, Свєто!» – і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію «ін дизайну», потім принципи створення інтернет-версії газети, потім добір професійного колективу.

А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри «Guerlain» і умовляла себе: «Так треба, Свєто».

Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж «Преса».

– Ти з ним і спатимеш?! – іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.

– Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, – обіцяв Данко з повним ротом.

Журналістка любила, коли син називав її Свєтою Сергіївною. То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: «Так треба, Свєто».

А «треба» тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею – Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на «літучку», віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.

– Дане, у мене новий смартфон глючить, – зазирнула до синової кімнати, розтормошила. – Віднесеш до сервісу?

– А ти з чим? – спитав Данко.

– Старий ще не викинула. Віднесеш?

– Звичайно.

Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.

– Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? – запитала сина.

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив – де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

– Ма… Я його дівчині одній віддав, – сказав ніяково. – Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

– А… У неї немає мобільного?

– Не знаю. Певно, є.

– І…

– Я номера не знав.

– Якого номера?! – Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.

– Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.

– Ти… здурів?! – вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.