Макс - Дашвар Люко - Страница 25

Макс обриває Діброву різким рухом: хлоп! Закриває ноутбук. Дивиться на неї приязно.

– А може, ви і праві… – усміхається доброзичливо. – Навіщо я вас навантажуватиму?! Це нечесно. Перепрошую. Неправий. – Іде до дверей, і Свєта Сергіївна мимоволі рухається слідом. – А щодо інтерв’ю… Ваші ж контакти у нас є?…

– Є.

– Моя секретарка зв’яжеться із вами, – Макс стоїть біля відчинених дверей, дивиться повз редакторку. – На все добре.

До кабінету вже лине перефарбована Олюня, прослизає всередину, двері зачиняються… У холі – нікого. І тільки сонце знай викриває пороки давно немитого, замацаного скла. Свєта Сергіївна усміхається розгублено і суне геть.

– Так треба, Свєто, – бурмотить під ніс.

Макс вирахував Олюню на раз-два. Підстрелена вузька спідничка так щільно обліпила стегна, що і сліпий би зрозумів: трусиків під нею немає. Напівпрозора блузочка, що вона виявилася на репортерці після того, як та винувато поскаржилася – у вас тут літо! – скинула жакетик, і не намагалася приховати Олюниних принад. Та за годину, хоч Макс брехав – теревенитимемо до скону, справи по офшору.

Обійшов стіл, зупинився біля крісла, в якому наївно пропонувала себе репортерка.

– Слухаю вас…

Олюня закусила губку від прикрощів і ввімкнула диктофон.

Макс відповідав на дурні запитання, гасив несподіване збудження. «Чому ні? – думав. – Цілком симпатичне створіння. І, певно, хоче мене давно… А у мене… У мене давно не було звичайного, нормального сексу! Востаннє – у басейні. З чорношкірою хвойдою…» Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам – голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі – точно! А він – ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.

Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…

Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.

– …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які б не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… – зупинився навпроти репортерки. Замовк.

– Як вас звати? – запитав несподівано.

Репортерка напружилася.

– Оля…

Макс мовчав.

Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:

– Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…

– Ні, – холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи облізлі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.

Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірчика блузи.

– Ні, – ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!

Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.

– Ні! – відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух – і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення – як сніг на голову.

Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.

– Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?

Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.

– Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, – сказав у слухавку. – Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.

– Зрозуміла, – безпристрасно відповіла секретарка. – На чиє ім’я оформлювати оренду?

Макс насупився.

– Можете на своє! – поспіхом. Помовчав. – Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль.

– Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.

– Далеко?

– На Троєщину.

– Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. – Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: – А Дора вдома?

– Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.

– Навіщо?

– Вчиться…

– Чого?

– Не боятися ходити сама.

– Розумно, – Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: – Ну?… І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!

Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали – анонімні, безликі, без числа, роду-племені, місяця.

Коли вдруге вирвалася до фонтану в Маріїнському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: «Не можу розмовляти з тобою мовою жестів», віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.

– Чому? – спитав спантеличено.

– Бо я… я… – долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.

Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.

– А ми… щось вигадаємо, – запевняє оптимістично. – Добре?

– Добре, – киває, сідає поряд.

Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумні, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.

Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля «Арсенальної», де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них. Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зюзі?! Хтозна – знизують плечима одночасно.

– Ти думала про фонтан? – питає Данко.

– Так, – киває Дора і сміється.

– Ми дурні…

– Так…

– Завтра – нізащо…

– Так…

Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. «Час додому, пані Доро!»

Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки – підемо? – шепоче:

– Я не хочу… без тебе.

Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: «Я теж…»

Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:

– Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!

– О, Кінь… Гарик. Привіт! – розгубився Данко.

– Привіт, чувак, – сказав Гарик, присів біля Данка.

Кінь підсів до Дори.

– Привіт! – дивився на неї зацікавлено. – Як тебе звати?

Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.

– Це Дора, – сказав приятелям.

– Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? – Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. – Альо, гараж!