Макс - Дашвар Люко - Страница 28

– Є два варіанти подолання вашої проблеми, – врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…

– Що ви маєте на увазі? – насупився Макс.

– Випробувати себе, перш ніж…

– Та ви жартуєте? – обурився Макс. – Чи ви мене не слухали? Я майже п’ять місяців скнів у смердючій хавірі…

– Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, – усміхнувся іронічно. – Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПісти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу – саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…

Макс глянув на лікаря холодно – не туди прийшов!

– Скільки я вам винен?… – запитав зверхньо.

У режимі подвигу

Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик «тойота» – заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.

– Спи поки, – з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.

– Перепрошую… Як вас звати? – озвався Макс.

– Дон.

– Це я уже знаю… Прізвище. А ім’я?

– Дон, – повторив чоловік. – З донських козаків я, – глянув до водія. – Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В «Айвенго»…

– Нормально їдемо, – буркнув немолодий Юрко з татуйованим драконом на потилиці.

Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… «Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті», – подумав.

– Знаєте… Повертаймо! – вицідив.

– Бомага… – спокійно відказав Дон. – Сам підписався……Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.

– Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, – наказав.

За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.

– Дору на потяг посадили?

– Так.

– І… куди поїхала? – очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?

– На Івано-Франківський сіла, а де зійде – не знаю… – упевнено збрехала Ганна Іванівна.

Відіслав – вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли «забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагеддону». І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою «Весна». Згадав: «Спи до весни, усе навесні…» Може, ця «Весна» ворожці примарилася? Перечитав рекламу – «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого!» Негусто… І пихато. А що там за «Весна» така?

Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища – тут вона, десь поблизу…

У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п’ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто – Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними – вічне відродження.

Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.

– До нас? – привітно, як сам Макс зазвичай, посміхнувся. – Прошу… Це ви телефонували вдень?

– Так.

– Перепрошую, але мушу запитати… Звідки ви дізналися про нас? Ми не рекламуємо наших послуг.

– У мене секретарка вправна… – сказав Макс.

– Дуже! Дуже вправна, – молодик замовк, уважно глянув на Макса. – Чим можемо вам допомогти?

– Запросіть всередину для початку, – роздратувався Дюк, бо молодик і досі стояв у дверях, ніби у надра таємничої «Весни» зась.

– Прошу! – молодик розчахнув рипучі двері.

Макс увійшов, роззирнувся – квітів, бутонів, свіжих теплих вітрів і ясного сонця не спостерігалося. Невеличкий кабінет. Дешеві шпалери, з намальованими на них цеглинами, погане освітлення, старий стіл у куті біля важкого сейфа, які в пристойних офісах давно відправили на звалище. Навпроти сумнівний диван і ще більш сумнівний журнальний столик, завалений усім, що необхідно для термінового чаювання.

– То чим ми можемо вам допомогти? – почув голос молодика.

Роздратувався подумки: хто це «ми»? То він про себе?

– Скільки коштує участь в екстрим-турі? – у лоба.

Молодик нічим не виказав здивування.

– Ви помилилися, – відповів чемно, не присікатися. – Ми спеціалізуємося на зеленому туризмі. Можемо поселити вас в автентичній хаті – від Буковини до Чернігівщини – з усіма принадами патріархального сільського життя. На сьогодні ці маршрути користуються неабиякою популярністю.

«Та що зі мною не так? – роз’ярився Макс. – Чому ж мене всі трахають?!»

– Моя секретарка ніколи не помиляється, – сказав так само чемно, як молодик. – Мене цікавить екстрим-тур.

– Вибачте, ця послуга тільки за рекомендацією…

– Якою рекомендацією?

– Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… – просто плював і гнав геть.

– Скільки?… – затявся Макс.

– Перепрошую…

– П’ять тисяч! Євро! Вистачить? – оцінив мімічні зміни на лиці молодика. – За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… – чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого». Простягнув молодику конверт.

– Прошу! – чемний.

Молодик усміхнувся.

– Я вам подобаюся? – запитав раптом. Махнув рукою – не відповідайте. – Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…

За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної «Весни». Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж – залежно від побажання клієнта – бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися – хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то – стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі – на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.

Пропонувала «Весна» і більш тривалі за часом забави – двотижневі тури «У режимі подвигу» і «У режимі жебрака». З жебраками – зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв’язку. Просто завозять на край землі і кидають – далі самі.

– На виживання… Тут багато залежить від інструктора, – пояснював молодик. – У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, – постукав по столику, – усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.