Макс - Дашвар Люко - Страница 4

– Ти мені прости, – шепоче глухо.

– За що? – обережно закидає пані Женя, а в душі – дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…

– Не знаю… – знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…

Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.

– От, приміром, я би впала з мосту…

– Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, – відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.

– Знаю, синку! Бо ти – прекрасна, порядна, шляхетна людина.

От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить – про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.

На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…

– Накажу Дорі, щоби постелила… – чує голос матері.

Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.

Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці «Camus»? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім’ю руйнувати.

Стіл заповнюється наїдками – тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.

Коньяк накриває залишки роздратування – ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.

– Що за Дора у нас тепер є?

– Служниця.

– І живе тут? – дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.

– Надто гірко самій було, – пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.

– І де ти її поселила? – Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися – дискутувати) не бажає. Не зараз.

– У гостьовій біля татового кабінету.

Макс киває – зрозуміло.

– Дякую. Смачно… – відсовує тарілки від краю.

– На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…

– Пам’ятаю…

За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. «Так і є!» – переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.

Стає перед дзеркалом – гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…

Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.

Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього – ясно. Вдивлявся – аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?… Він навіть устиг розібрати, що середнє – найдовше, але ніяк не «експропріація» чи, приміром, «сільгосптехніка». Літер шість, не більше. Перше – коротше. А останнє, третє – найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…

– Мамо!

Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина – тільки й устиг рушником обмотатися.

– Геть нічого не бачу. Чисто…

Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба – ромашкою війнуло.

– Що з тобою, синку?

– Усе гаразд, – чемний, сука.

Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…

– Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.

Біля ліжка спиною до Макса – невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.

– Доброго вечора… – голосніше.

Дівча не озвалося. Вошкалося – усе ту постіль поправляло.

– Дора глухоніма, – пані Женя за спиною.

– Що? – та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

– Глухоніма, – повторила мати. – Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

– Навіщо ж глухоніму? – захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

– А досить уже з нас балакучих, – несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно – так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі – чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда – порцеляна, очі чорні вологі – нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст – метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.

Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

– Добрий вечір… Я – Макс.

– Макс! – чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли – Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно – Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері – мовляв, можу йти?

– Відпочивай, – усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

– І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

– Добраніч, мамо… – прошепотів Макс.

Заприсягся б – не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено – забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю – чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?… Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?… Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!

– Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову – сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: «Ти у мене перший…» Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: «Ти уже пізнала плотську любов?» І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?… Припіднявся на ліжку й остовпів…

– Люба?…

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно – крутилася.

– Голки… – виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

– Люба? – прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили – так у руці й лишилися. А на голові – чорні кучері до плечей. І очі – наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

– Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.