Макс - Дашвар Люко - Страница 43

– Їжу свою привеземо, – відрізав Сердюк-старший. – Хтозна, кого вона у свої чебуреки перекрутила. Може, Тузика якогось…

Двадцять шостого квітня у Максовому кабінеті зібралися голови родин, що завтра у повному сімейному складі їхали обігрівати сиріт силою добра під прискіпливим оком фото– і телекамер преси, – Сердюк, Новаковський і ще двійко бізнесменів, яким довіряли і Сердюк, і Новаковський. Юлія Скачко озвучила сценарій події: приїзд, знайомство, короткі промови на камеру щодо причин акції, більш детальне знайомство із побутом дитбудинку, обід, участь гостей у буденних справах Алтинбаєвих, підсумкові промови гостей, подарунки, обіцянка дружити сім’ями. Питання є?

Та нібито все зрозуміло. Пошушукалися, як з подарунками палицю не перегнути, і розбіглися з дружин та дітей діаманти зривати, аби не зіпсували справи.

Та двадцять шостого надвечір Сердюкові зателефонували з Криму: біда! Місцеві алтинбаєви стіни зводять на землі, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. І без втручання Сердюка до тих стін скоро дахи поприліплюють!

Пані Женя як почула, що чоловік на півострів збирається, перуку з голову зірвала та як замахнеться…

– Не поїдеш! Завтра Максимка з донькою Новаковського знайомитимемо!

– Удосвіта вилечу… Опівдні повернуся. Врешті-решт, запланували виїжджати зі столиці о першій годині дня, – Володимир Гнатович і сам нервувався. Дуже вже хотів продемонструвати Новаковському свіжий підхід до старих політичних розкладів, а тут така халепа.

…Двадцять сьомого квітня, рівно о першій, чотири позашля-ховики, бус з подарунками і бус з пресою виїхали зі столиці без Володимира Гнатовича Сердюка.

Під вечір на подвір’я Алтинбаєвих вивалила чимала компанія благодійників. Не врубилися в ідею, прихопили не тільки сім’ї, але й помічників, секретарів. А ще преса! До дідька незнайомих людей! Юрба заклякла навпроти численного сімейства аборигенів: дай сигнал і дві армії зійдуться у битві.

– Я хотів би… – Макс вирішив розрядити несподіване напруження. Сказати десять слів для початку на камеру.

Та від благодійників раптом відділилася струнка чорнява дівчина, пішла до пишної жіночки років сорока п’яти з кирпатим усміхненим обличчям, простягнула хазяйці білі крокуси.

– Це вам!

– І чого ми у дворі стоїмо?! – відмерла Валентина Василівна, розчервонілася, пішла ламати сценарій. – Прошу до хати! Діти! Показуйте гостям, як живемо. Повтомлювалися, певно, поки доїхали.

– І зголодніли. А у нас чебуреки гарячі, – додав хазяїн.

І хто в ліс, хто по дрова! Одні до хати, інші на подвір’я. Двоє пацанят років шести тягли Макса до курника: а у нас є курка з кучерявим пір’ям! Макс тримав у руках пістряву курку, дратувався подумки: «Погано працюєте, Скачко! Чому тільки одна дівчина не забула, що є звичайна ввічливість!» Роззирнувся – пані Женя під тином тюльпанові бутони роздивляється, наче ніколи їх не бачила, чоловіки скупчилися навколо доглянутої ситої коняки, а біля кістяка недобудови, що приліпилася до основної чималої хати донька Новаковського доводить татарину Алтинбаєву, що будь-яка прибудова вимагає докорінного перепланування всього будинку задля ефективного використання корисної площі. А краще починати прибудову, маючи уявлення про повне перепланування, бо будь-яка зміна функціонального призначення окремого приміщення тягне за собою перегляд…

– Які там зміни функціонального призначення? – винувато усміхався Алтинбаєв.

– А от ми вам велику плазму привезли, – сказала Нані. – В якій кімнаті кінозал буде?

Почули всі.

– Плазма? По-чесному? – запитала Нані дівчинка-підліток.

– Пропоную зараз же і встановити, – сказав Новаковський, наче він тут за головного.

Сценарій душевного візиту – до чортів собачих. У великій кімнаті, в якій, крім килимків, нічого, повсідалися на підлозі – ошелешені гості, збуджені Алтинбаєви… Новаковський з хазяїном встановлювали пласку панель, Валентина Василівна розстелила посеред кімнати скатертину, поставила на неї таріль з чебуреками – прошу! Макс надкусив запашний чебурек і раптом побачив біля дверей високого патлатого хлопця з фотокамерою. «Дора?» – подумав здивовано.

Знітився, страх прокинувся. Наче згадка про Дору автоматично пробуджувала думки про Любу. Насупився, очі долу. Може, так і є? Може, той давній сон, коли Люба зірвала руді коси, залишила на голові чорні Дорині кучері, – знак? Ніби жива Дора тепер є уособленням мертвої Люби… І він… має із тим щось робити?

Роззирнувся навсібіч.

– Нані! Рецепт у хазяйки візьми, – почув голос Новаковського. – Щоб наша Люда нам такі чебуреки вдома готувала.

«Нані?» – здивувався ще більше, наче і не пам’ятав ще з божевільного різдвяного балу – доньку Новаковського звати На-ні. Красиве ім’я. На-ні. Поманить і прожене. Так то про неї ворожка казала?

Надто рвучко з килима підхопився.

– Дякую, дуже смачно… – до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.

– Здрасьтє… – усміхнувся хлопець.

«Дора?» – смикнув головою.

– Максиме, ти хотів сказати кілька слів… – гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання – літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!

– Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? – обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.

– Не треба, – раптом сказав Макс. – Бусик – теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір’я.

Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…

– Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, – запитав Макс хазяйку.

– Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, – усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.

Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.

– Я Нані.

– Максим…

– Ти сумний…

– Добре, що це не питання.

– Маєш виголосити промову? – запитала.

– Як варіант.

– Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося. Кивнув – так.

– Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…

– Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.

– Мої інтереси у дещо іншій площині, – Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.

– Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.

Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.

– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.

– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…

– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.

– А у тебе незвичайні вчинки.

– Не любиш банальності?

– А ти вже запланував запросити мене в ресторан? – розсміялася.

Макс і собі усміхнувся.

– Нані… Ти ковдру з балу не викинула?

– Ні. Хай буде… А ти…

Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.

– Борько… – усміхнулася Нані. – Знайомся! Це Макс Сердюк.

– Ярослав Михайлович каже: їхати час, – знічено пробурмотів Боря Рудь.

Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: «Ох, яка ж ти чорноока!» Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов’язково треба виконати: «Дора…» І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.