Макс - Дашвар Люко - Страница 45

– Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, – суворо повідомила.

– Іншим разом зайду, – посунув до дверей.

Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу – чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося – мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.

– Логічний фінал, – прошепотів недобре. Відшукав мобільний.

– Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.

Крапка! На голові – герцогська корона, у серці – попіл. За спиною – металеві крила. Роззирнувся – як низько пролетіти, всіх підріже.

Ускочив до автівки – у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті зараз! На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.

– Тебе першого? – лють на кермі.

На праву, по краю. У голові істерика – бац! Тільки купка гімна! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…

На тротуарі голосно закричала жінка. Макс – на гальма. Ромині очі за сантиметр від бампера. «Хоч слово кому скажи…» – пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. «Щоб я здох…» – закліпав оченятами іміджмейкер.

А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!

Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей – покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.

– Августе Альфредовичу, – ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. – Я так розумію, що будь-яке моє прохання…

– Розцінюю як наказ, – віддано запевнив Закс. – Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.

– Макаров! Працював помічником у тата.

– Так, – кивнув Август. – Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…

– Стоп! – Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?

Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.

– Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.

– Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.

– Маємо когось?

– Не «когось». Найкращих! – без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. – Макаров… має знати, хто його… покарав?

– Ні! – похапцем. Знітився. – Поки що – ні. Згодом… сам дізнається.

– Збиратимете урожай восени.

– Чому? – насупився агресивно.

– Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.

– Оперативніше не можна?

– Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.

– Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, – усміхнувся ввічливо. – Працюйте…

Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.

– Де Скачко?

– У себе.

– Ми щось на День захисту дітей плануємо?

– Ні, а ви б хотіли?

– Ні! Просто запитав, – уже йшов коридором.

Лють не вщухала. Бажання змити багнюку – відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…

Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.

– Скачко! – Вона йшла коридором.

– Слухаю, Максиме Володимировичу.

– До мене! – уже швидко сунув до свого кабінету.

Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.

– Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!

Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася – чи варто? Видихнула і розстібнула.

А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.

Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.

– На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?

– Ні на що…

– А секс на робочому місці – то для вас звичайні дрібниці?

– Ні.

– Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?

– Ні.

– Досить «ні»!

– Просто… ти подобався мені, – відповідає Скачко буденно і щиро.

– Маячня! – лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому «подобався»? Уже ні? Не задовольнив похоті?! – Скільки я тобі винен?

– Ніскільки, – уже вдяглася. Тремтить.

– Працюй…

Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…

Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна – не бачити білого заплямованого стола.

Дзвінок!

– Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!

– Їду… – із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.

Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль – доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували – справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.

Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: «Максимку, а що дідові привіз?», та око гостроти не втратило.

– Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.

– Нормально… – тьмяно відказав Макс.

Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.

– Привіз дідові щось? – не втримався старий Перепечай.

– Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.

– Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лікерчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.

– То проженемо. Пізніше повернеться.

– А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.

– У мене літак? – здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.

– Я своє уже відлітав, – тоскно мовив дід. Насупився. – Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.

– Що за справи?

– Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.

Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка – м’ясо.

– Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам – не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.

– Чому?

– Сфери різні – від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної – своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.

Макс приголомшено гортав папери – імперія. Шиллєр… Невже знав?

– Тут розбиратися – півжиття.

– Хвала Богу, час маєш, – усміхнувся старий сумно. – Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку – по кадуцей їдеш.