Макс - Дашвар Люко - Страница 48

– Оце і є твоя фабрика? – тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.

– Моя! – нахабно відповів Макаров.

Тріумф волі

Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, – хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.

Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.

– Ну, що?… Розкриєш рота?

«Ні», – метляла кучерями спантеличено.

– От Дуня… – презирливо.

– Дора!

Старий пан дратував до відчаю.

– Дуня!

– Дора! – гнівалася. – Ти! Знай! Дора!

– Хочеш говорити – не думай про слова, – сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: – Відкрила рота і пішла чесати.

– Не-е мо-у… – бідкалася.

– А як я дражню?

– Мо-у… – тобто «можу».

– От і тренуйся на тих, кого не любиш.

– Не-е мо-у…

– І де таких дебільних роблять?!

– Ти!.. Не можна! Ти… поганий! – й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. – Ти… гад!

Старий пан сміявся.

– От… А казала «не моу»!

В останню ніч перед випискою попросив:

– Заспівай, Доро… Яку знаєш…

Дора губку закусила – блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала – багатий… Невже сам-один на всьому світі?

– Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… – ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.

– Досить! Не готова ще, – сказав. – Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.

– Не готова? – ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.

– Ні! – гримнув пан.

Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того – ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила – ноги волочить, очі долу.

– Все, скінчилися твої мордування, – обійняла дівчину. – Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.

Чому?! За блокнотик учепилася: «Повернеться. За місяць ще має лягти».

– Як доживе… – сказала Міла.

«Господи, дай старому панові сил, – того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. – Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя – ти…”».

Данко повернувся – чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють – іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п’ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.

– Наче і не розлучалися, – сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.

– До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, – волокло, наче вітер в спину. – Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.

Гарно ж придумав?… Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.

Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дриґом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник – повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях – інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: «Доро! Ти де?!» А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста – говори, говори! Страх паралізує кожен м’яз – так і клякне з напіввідкритим ротиком.

– Доро! Тобі зле? – питає Данко.

«Ні», – тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… «Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний», – розраджує себе сподіваннями.

Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться – ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить – своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.

– Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?

«До Португалії», – пише у смартфоні.

– Ні! То банально! Почнемо з екстриму Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… – Данко вже все вирішив. – Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута – «Шляхом Ріфеншталь».

Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.

– Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? – запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.

«Ні, все гаразд, – усміхнулася, відписала. – Скучаю… без тебе».

– І Боні не допомагає? – спробував віджартуватися Данко.

«Ні… Боні тільки нагадує…»

Знітився. Обійняв посеред вулиці.

– Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, – просить дурне.

Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер. Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському – вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.

– Доро, підемо завтра в кіно? – Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. – А потім до студії… Там – тільки ми…

Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.

«Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося», – рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.

– Чому? – Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. – Ні… Не щезай. Не хочу… – щирий-схвильований. – Не зараз.

«Так треба», – усміхається, торкається долонею Данкової щоки.

– А я з тобою! Допоможу! – напружується, зиркає ревниво.

«Ні… – безмовно ворушаться вуста. – Сама…»

Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!

«А серце?» – питав подумки.

«Серце? Вирви!»

Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес – усе під ногами. Не виправдовуватися, ні – аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі «Есфірі»… Дивитися. Скоріше б!

Справи маячать – Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.

– Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.

– Так я до лікарні прийду.

– Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! – примхливий, як дитина.

Тато королем ходить.

– Ох, розвернуся після виборів, – усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.