Макс - Дашвар Люко - Страница 53

– Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… – почув голос Данка. Який вольовий хлоп!

– Дора… спить! – сказав раптом.

Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.

– Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… – процідив Макс, кадуцей вів. – Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?

– У Маріїнському… – Данко глухо.

Макс розсміявся недобре.

– А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! – пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко метушиться. А не стрибне! Не стрибне…

Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну – стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.

– А-а-а… То ви прозорлива! – мовив холодно. – Навіть шкода з вами розлучатися.

– Гроші… за листопад заплатите? – запитала спокійно.

– А як думаєте?

– На все добре, – пішла до дверей.

Макс скривився гидливо – хоч би вибачення попросила, паскуда!

– Чому?! – прошепотів услід.

– А що?… На вулиці треба було дівча лишити?! – відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.

Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень – до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап’ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.

Дора прокинулася. До смартфону – батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…

У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. «Чекатиму на пішохідному мості»… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…

Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.

– Перекуси чогось, потім іди, – Міла насторожі. Обійняла Дору, «снікерс» підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.

Хотіла було відкрити рота, вимовити – дякую. От же вміє! Їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. «Де у Києві пішохідний міст, пані Міло?» – написала.

Володимир Гнатович Сердюк ходив просторою вітальнею, місця собі не знаходив. Перша хвиля невтримної радості – врешті, помер старий покидьок! – відступила. Сумніви під шкіру. При Перепечаєві йому – хронічна стабільність, хоч який президент-парламент при владі, бо Перепечай вище вишкрябався. А тепер…

– Женю… Чому ми самі в тяжку годину? – запитав.

– А кого тобі?… – гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі – крутила перуку в руках, дивилася у простір змучено, ніби за мить екзамен, а вона, їй-богу, не підготувалася. Поправляла коротке сиве волосся, наче це могло зарадити.

– Сина мені. Де наш син? Чому не з нами? Усі нормальні сім’ї в подібних ситуаціях…

Пані Женя усміхнулася тьмяно.

– Яка сім’я? Мариш, Вово?…

Володимир Гнатович зсунув брови спантеличено. Усівся навпроти дружини.

– Ну… Може, для тебе і не сім’я… Усі ті твої походеньки…

– Подякуй краще… Якби тато знав, що востаннє секс у нас був, коли Максимчику десять виповнилося… Він би тебе кастрував!

– От тільки не треба! – підхопився, визвірився. – Все, Женю! Скінчився твій тато!

– Отож-бо й воно, – все так само гірко відповіла. – Вільний… Певно, отямитися не можеш від радості.

– Ти… Ти дарма… Твій тато тільки псував усе! А я… і не збираюся йти від тебе.

– Дочекаєшся, поки заповіт оголосять?

– Ні! Просто нікуди не збираюся йти від тебе! Ти – моя дружина.

– Закохався? – скептично усміхнулася.

– Твій тато не дав мені змоги покохати… – чесний. – А тепер… пізно. Надто багато знаємо одне про одного.

– Що ж тримає? Тікай, Вовко!

– Куди?! Чужі навкруги… А ти… Ти рідна, Женько. Ні! Я з тобою…

Пані Женя приголомшено глянула чоловікові в очі. Похнюпилася…

– Тато помер, – заговорила тихо-скорботно. – А мені здається – наше життя скінчилося… Та так… ніби й не починалося.

Володимир Гнатович зітхнув.

– Так… – сказав. – Якось ми… не туди… поспішали.

Присів біля дружини, обійняв, провів рукою по короткому сивому волоссю.

– А підстриглася чому?… – запитав майже ніжно.

Пані Женя притулилася до чоловіка, заплакала відчайдушно і тоскно.

– Ну, ну… – знітився. – Ще не кінець… Ще подивимося… Не плач, Женю… Я… ніколи тебе не залишу. Як би там не обернулося…

Макс не збирався їхати до пішохідного мосту. Перевіз найнеобхідніші речі до дідового будинку, зателефонував матері: вранці самостійно виїде під Одесу на похорон, там і зустрінуться. Блукав дідовими хоромами – Чонгана б висмикнути з Детройта. Хай… здивується. Дванадцять мільйонів? У дідовому винному сховищі тільки пляшок мільйонів на двадцять. Засів у Перепечаєвому кабінеті, відкинувся у кріслі – династія… Роздивлявся власне фото, що в рамці на столі. Цікаво, що дістанеться матері? А татові?

Під вечір зголоднів. Хотів було гукнути за звичкою: «Ганно Іванівно!»

– Продане!

Продан тут!

– Хтось є… Щоб приготувати вечерю? – згадка про брехливу секретарку налила голос зверхністю.

– Кухар чекає розпоряджень. Гія. У Франції працював. Будь-яка примха.

Макс махнув рукою, мовляв, давай його сюди… Та раптом підвівся.

– У ресторані повечеряю… – до дверей.

– Я з вами, – Продан услід.

– Ні! – зупинився. Брови звів.

– Максиме Володимировичу… Розумію. Але ви… звикнете. Повірте… Так… доцільніше.

– Давай розпочнемо нове життя завтра, Продане. Добре? А сьогодні я… покінчу зі старим!

Крутив кермо – повз Флорівський до Контрактової. Про голод забув – до пішохідного. Всі мордування там почалися. Там і закінчаться! Й на мить не сумнівався – побачить на мосту Данка. І Дору. Здалеку їхня розмова походитиме на театр тіней – різкі рухи і жести. А потім… Дора відсахнеться від патлатого, вхопиться за мостову огорожу і полізе по ній, як та мавпа. Він щось вигукуватиме, та вона… Озирнеться і впаде у Дніпро. Хлопець розгубиться, безпорадно бігатиме мостом, перехилятиметься через огорожу і набиратиме одночасно 01, 02, 03. Він робитиме що завгодно, крім одного… Не стрибне слідом. Нізащо не стрибне.

Білий позашляховик «ауді» вилетів на Контрактову, перетнув Сагайдачного, Поштову, навпроти річкового вокзалу вивернув на стару верхню дорогу, що вилася поряд із основною трасою попід київськими схилами. Зупинився біля колони на честь відновлення Магдебурзького права. Освітлений пішохідний міст – як на долоні.

Вийшов з автівки – на обличчя крапля, друга… Небо напнулося чорним решетом – ось-ось розірветься.

Підняв комір куртки, усміхнувся скептично: після карпатських мандрів київські осінні дощі – така маячня! Примружив очі: як там забава? Не запізнився?

На мосту стояв Данко. Не там, де мав би! Не посередині над темною силою Дніпра – на самому початку, над автомобільним шляхом. Підняв лице в небо – дощ. Накинув капюшон, розгублено роззирнувся: де ти, Доро?!

«А де Дора?», – роздратовано подумав Макс, щільніше обгорнув шию шаликом – клятий дощ!

Дора заплуталася. Вийшла на Контрактовій, дійшла до набережної і спочатку повернула ліворуч, до Рибальського, бо й там височіли мости. Та Міла казала йти у бік Поштової площі, а тут тобі – навіть натяку на площі… Зупинилася під ліхтарем на Валах, написала у блокнотику: «Де Поштова площа?» Довго обирала, до кого б звернутися, наважилася підійти до старенької бабусі, що ледь сунула з важкою сумкою. Торкнулася плеча, показала записку. Усміхалася винувато – ось, ось! Підкріплювала жестами – допоможіть. Старенька глянула на Дору зі співчуттям, взяла папірця.