Макс - Дашвар Люко - Страница 56

Свєта Сергіївна завовтузилася, ніби тієї ж миті мала виправдатися.

– Данко… На протилежному боці набережної лежав. Під осикою, яку буря повалила…

Данко усміхнувся ніяково.

– Не второпаю… Навіщо ви нам усе це розповідаєте?…

Професор глянув на хлопця прискіпливо.

– Дора пережила надзвичайний стрес. Шанс втрачено. Тепер слово для неї беззаперечно асоціюється зі смертельною небезпекою.

Ганна Іванівна підвелася. На Свєту і Данка уважно.

– Ми тут до чого… Дора погано одужує. І вже ніколи не розмовлятиме, якщо хтось до цього і сподівався… Ні, якщо знову станеться диво… Але я в це не вірю… Якщо просто хочете зайти, типу, «Як ся маєш?!» – то… не треба. Краще повертайтеся додому. Обмізкуйте, зважте: чи варто взагалі… Бо це… Це ще не все, – замовкла, гірка зморшка між бровами. – Про Португалію ми тут усі знаємо. Так, судячи з усього, Дориної матері нема серед живих. І сказати їй про це не маємо права, бо це тільки поглибить стрес, а вона й без того геть слабка. Отака проблема. І до батька повернутися не може – там нова сім’я. Тому ще одна зрада… її просто вб’є…

– Годі! – Данко почервонів.

– Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… – рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. – У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.

Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:

– Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно, повинні подумати…

– Свєто… – Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. – Дора в якій палаті?

Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.

– У сьомій… – прошепотіла.

Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти.

У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали – які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.

– Смартфон… – сказала Свєта Сергіївна.

– Глючить… – відказала Ганна Іванівна. – Я Дорі давно казала – полагодити треба…

– І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…

– Хтозна… – Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смартфону – усміхнений Данко.

– Можна? – попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні – Данко, Ганна, мале хлоп’я, фонтан у Маріїнському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…

– Вона фотографувала?

– Як бачиш…

– У неї є смак. І око.

Ганна Іванівна кивнула сумно.

– Що робити, Свєто?…

Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.

– Радіти! – а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: «Так треба, Свєто…»

Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?… Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: «Ма-а-аксе!» темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?…

«Я не хвора, геть не хвора, – думала. – Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги».

Розплющувала очі, зосереджено поводила очима – до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах – рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало – Данко. «Ні… – увірилася міцно. – Данка вже не побачу». І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з’явилася, значить, це чогось варте.

Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою – певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни – моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати – клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп’ястися, до мосту дійти і в річку.

Заплющувала очі – річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж гиги на видиху. «Файно», – думала. Лежала на постелі, як на тихій воді – гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода – наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв – Дора?…

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру – до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому – тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався – Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

– Доро… – прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.

– Додому підемо.

По подвір’ю – вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець – по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору – тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

– Я знав… – бурмотів невтримно-радісно. – Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.

– Повертай! – крикнула. – Біля порогу… «швидка»… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени – не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає – терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких – тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду «Есфірі», яка звідси – як на долоні, та почувався саме так – єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом «Сігма» на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися – розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету – слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. «Продан – не Ганна Іванівна. Продан може все! – подумав задоволено. – Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…»

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності – за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.