Макс - Дашвар Люко - Страница 8

– Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.

Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я – Марічка. І Софія – про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина – мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис – «Марічка + Стефан». А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.

– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.

А мама завжди казала – щастя ти моє…

Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…

У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.

– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!

– Калічку?

– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.

Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.

А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.

– Куди?!

– Треба, – відповідали Дорині руки.

– Нащо?!

– Грошей зароблю. Маму знайду…

– Не їдь!

– Та як можу?!

– Писатимеш?

– СМС-ку скину…

– Як біда – то я миттю…

– Не буде біди.

– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.

Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець – крейда, Дорина спина – класна дошка. «Я тебе люблю» – по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі – варто лише пригадати – на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

– Давай разом… усе життя – Ромко жестами.

– Ні… Сам знаєш… – хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах – не розлучимося! І Ромко завівся…

– Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

– Страшно…

– Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

– Покинь ці думки, Ромко…

– Я. Тебе. Люблю… – літали долоні.

Дора – хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті три слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:

– Ромко… Ні…

Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:

– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.

– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

– Я. Більше. Не буду, – жестами.

– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

– Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

– Файно, файно… – раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:

– Мене звільнено?

– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

– Ні, ні, – дратується Макс.

– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.

– А коли б… – ляп!

– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

– А ви…

– Ганна Іванівна, – нагадує та.

– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

– Звичайно.

– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

– Тренажерна зала.

– Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

– Нормально. Тільки спати нема на чому…