Гоцик - Дашвар Люко - Страница 16

Гоцик плюнув на сніг, накинув рюкзак на плечі, посунув далі.

– Доганяй! – прохрипів. – Дня того лишилося – дуля! За годину смеркатиме.

Ілія бадьоро крокував за Гоциком, серце співало. Щось змінилося щойно! От тільки-но! Іліїне тіло не відчувало втоми. Нирки не нили, підшлункова пішла у підпілля – ані натяку на хронічні болі. Дивився у спину Гоцика. «Брате, – думав захоплено. – Ми дійдемо! Я… стану безсмертним і багатим, і як усе вигорить, обов’язково поділюся із тобою. Усім, напевно. Але до того, вибач! Не можу розповісти… Та й хто повірить? Тарган, що розмовляє. Алхімік. А я вірю! Хай усі повиздихають од сміху, а я вірю… Тому ми дійдемо! Ми ж не дурні пастухи, щоб за примарними багатствами, закопаними біля іспанської церкви, ганятися. Безсмертя варте важкого шляху. Обов’язково дійдемо…»

Та Гоцик рухався не так оптимістично. Хитався, переставляв ноги важко-непевно. Зупинявся щохвилини.

– Тільки відхекаюся, – похмуро повідомляв Ілії.

Ілія кивав – звичайно. Уперше за увесь час подорожі пішов уперед – мовляв, йди по моїх слідах, брате, так тобі легше буде. Озирався: ти як? Гоцик мовчки сунув услід.

– Хочеш, рюкзак твій візьму? – запропонував Ілія легковажно.

– Краще під ноги собі дивися, – відказав Гоцик і сів на сніг. Розчистив його рукавичкою – під снігом крига. Вдивлявся: річка яка? Озерце замерзле?

– А що під ногами? – почув чорнявого. – Біле покривало чорної безодні?

Ілія сунув далі – по білому рівному. Зробив кілька кроків… Під ногами дзвінко надломилася тонка скоринка великої, засипаної снігом, ополонки. Ілія не встиг вдихнути і вжахнутися – крига розсипалася, і він полетів у льодяну каламуть.

Гоцик почув, як ламається лід. Підняв очі: Ілії не було. Біля чорної пащі ополонки на снігу – тільки рюкзак. І чорна лакована шкатулочка: певно вилетіла з-під светра.

Гоцик спробував підвестися, та сили розбіглися, поховалися.

– Сука!

Зціпив зуби, поплазував до ополонки. За метр зупинився. Лежав на снігу, матюкався, розстібав куртку, стягував штани, взуття. Покинув одежу – до ополонки. Занурив руку у льодяну воду, намагався намацати Ілію.

– Глибоко… – Гоцика трусило від холоду.

Роззирнувся розгублено, наче звідусіль уже спішила допомога. Та чужа зима красномовно мовчала.

– Та щоб ви усі повиздихали! – щосили крикнув у німий простір, і все навкруги одразу наповнилося звуками. Зарипіли голі дерева, закаркали круки.

Гоцик не чув. Ухопився за край ополонки, підтягнувся ближче до неї і упав у брудну темну воду.

…Ілії було добре. Пізніше, коли знову захоче жити і усвідомить – смерть уже обійняла, тільки поцілувати не встигла, – він довго ламатиме голову над карколомним запитанням: чому несподівана близька загибель так надихає і заспокоює?

Але тої миті, коли після двох відчайдушних спроб дошкрябатися до рятівного повітря Ілія повільно, покірно і німо опускався на дно озерця, неймовірне блаженство огорнуло його, звільнюючи від страхів, відповідальності, обов’язків і проблем. Куце життя розляглося перед очима чудернацьким пасьянсом, нашіптувало: більше карт у Іліїній колоді немає. «Ну, що ж… Немає, так немає», – думав байдуже. І посміхався мамі, що вона із гнівом розкидала красиво викладені тузи і шістки, тяглася погладити сина по голові. Колись у дитинстві у Ілії були розкішні чорні кучері. Мама любила розчісувати синове волосся.

Від давнього спогаду стало тепло. І дуже боляче. Чиясь нахабна рука виривала Ілію із оманливого блаженства, тягла за волосся нагору.

Ілія знову захотів жити тої миті, коли почув над головою різкі крики круків. Метушливо і безпорадно замолотив по воді важкими, як колоди, руками – намагався учепитися за край ополонки. Ззаду зледенілими руками його підштовхував Гоцик.

– Давай! Давай! – шепотів з останніх сил.

Ілія вишкрябався на лід першим. Скрутився за метр від ополонки – трусився у мокрому одязі, розширеними від жаху очима спостерігав за Гоциком.

Гоцик тонув. Матюкався, хапався на край ополонки, намагався заскочити на лід, та раз у раз вода смикала хлопця – йди до мене! Гоцик летів у каламуть, виринав і знову намагався вилізти на лід.

Ілія спробував подумати: «Треба рятувати… брата». Та думка заклякла на слові «треба», деформувалася. «Тікати… Треба тікати з льоду!» – билася і згасала, бо сил думати – не було. Не те що тікати з льоду.

Гоцик укотре виринув на поверхню, навалився на край ополонки. Лід проломився. Ополонка поширшала. Під ногами – дно. Гоцик зіп’явся на ноги: він був ще у воді, але уже розумів: врятований… Бив лід, як той криголам, пробивав собі шлях до берега. Крок! Другий! Земля…

Радості не було. Тільки холодний важкий страх. І щоб відігнати його подалі, Гоцик підняв підборіддя у небеса і закричав щосили, відчайдушно і моторошно. Дивна, трагічна картинка. У білому просторі нерухомо лежав невисокий чорнявий хлопчина у важкій мокрій одежинці. А неподалік голий міцний парубок по-звірячому вив у височінь.

Гоцикові мізки закрутилися, перш ніж остаточно заледеніло тіло. Відламав гілку від дерева, побіг до замерзлого озерця. Розчищав гілкою сніг, сунув до Ілії. Дістався. Розвернув чорнявого на спину, поклав йому на живіт рюкзак і чорну лаковану шкатулку. Ухопив на комір і поволік до берега.

Шлях у кілька метрів затягся на кілька хвилин. На засніженому суходолі Гоцик відпустив комірець, без сил упав поряд із Ілією, зазирнув у його скляні очі.

– От тепер… ми помремо, – сказав.

Ілії дуже хотілося усміхнутися братові, та обмерзлі вуста скривилися у дикуватій жалюгідній гримасі. Спостерігав за тим, як Гоцик важко підвівся, знову побрьохав до озера. «Матір Божа! – вжахнувся. – Куди це він?»

Гоцик забрав з льоду свій одяг, заходився вдягатися. Натяг светр, відклав куртку, нахилився до Ілії, взявся його роздягати. Гоцикові руки і рухи перемішалися в Іліїній голові із чорними хмарами, що вони несподівано наступали звідусіль. Та перш, ніж Ілія втратив свідомість, холодними задубілими пальцями обхопив зап’ясток Гоцика і прошепотів:

– Шкатулка… Й усе інше. Тобі, брате…

Гоцик дістав зі свого рюкзака сухе спіднє.

– І я для тебе подарунок маю. Коштовніший за твою дріботу, – цокотів зубами, натягав на голого Ілію сухі кальсони, шкарпетки, футболку.

Віднайшов у Іліїному рюкзаку светр, спортивні штани. Обмотав йому кінцівки шаликами і рушниками. Перетягнув Ілію на його ж задубілу куртку. Зверху поклав Іліїн рюкзак. Вкинув до свого рюкзака чорну лаковану шкатулочку й учепився на комір Іліїної куртки. Смикнув. Спробував зрушити з місця.

– Ну, що? Поїхали?

Іліїна куртка примерзла до землі.

Смеркалося. Надії вижити невблаганно згасали разом із похмурим зимовим днем.

Синьйор Деметріо Бонвіссуто у свої сімдесят п’ять, на думку членів місцевої комуни, цілком виправдовував ім’я і прізвище, бо Деметріо – це той, хто любить землю, Бонвіссуто – той, що добре пожив. А у синьйора Деметріо таки непогане життя за спиною. Не мав на що скаржитися. Навколо ще дідівського кам’яного дому, що він дістався Деметріо у спадок, кілька гектарів виноградників – з року в рік «Шардоне» Бонвіссуто розліталося всією Європою.

Синьйор Деметріо не любив називати своє вино – «Шардоне».

– Колись його називали «Тут мрії не мають кінця», – пояснював оптовим покупцям.

Але й ті історію знали.

– Синьйоре Бонвіссуто, тепер про «Шардоне» кажуть інакше, – усміхалися. – «Мрії минули – залишилося тільки вино»…

Синьйор Деметріо супився – і що йому ті новомодні сентенції? Може, тепер і «Angelus Domini», як дехто, читати раз на день вранці поспіхом?! Е, ні. То не для нього! Тричі на день молився, та особливою вважав вечірню молитву – починав читати її одразу після вечірнього дзвону, бо свято вірив – саме сеї миті Ангел вітав Діву Марію і Слово стало Плоттю. Опісля вмивався, лягав на праву половину просторого ліжка, клав важку долоню на ліву його порожню половину. Зітхав зажурено: наснися, Терезо… Стань плоттю у снах моїх від слова і бажання мого.