Гоцик - Дашвар Люко - Страница 22

Обтерся жорстким льняним рушником. Уже хотів було лягти на біле простирадло. «Може, свічки задмухати?» – подумав. Та робити по-своєму в чужому домі не насмілився.

Вирівняв хребет на рівній постелі. «Невже я зможу заснути при такому яскравому світлі?» – подумав. І заснув. Останнє, що бачив Ілія крізь напівзакриті повіки, – маленькі пласкі золоті від-дзеркалювачі, що були прикріплені біля кожної свічки. «Так он у чому справа… – констатував байдуже. – Світло кожної свічки відбивається не тільки у дзеркалах. А ще й у віддзеркалювачах. Ось чому так неймовірно золотаво… і яскраво».

Ілія усміхався уві сні, бо хтось невідомий лоскотав йому шию, вів по плечу: прокинься!

– Нізащо! – відповідав.

Та чужа рука уже не голубила, смикала настирливо: та прокинься ж! Ілія продер очі: біля ліжка стояла молодичка у кошлатому рудому пальті з чорними ґудзиками.

– А… Ти! Віддай мої десять євро, курво! – буркнув недобре. І тільки потім здивувався. – Як ти тут? Ти… відьма? То кажи: як мені у хазяйки випитати, де алхімік?

– А ти й досі не зрозумів? – насупилася молодиця. – Ти ж усе бачив! І дивну застиглу хазяйчину вроду. І золоті віддзеркалювачі, що відганяють ніч…

– І що з того? – Іліїні мізки ледь ворушилися, ніяк не заводилися.

– Як немає ночі, то не настане і завтрашній день, – сказала молодиця. – Прокинешся – а нічого немає. Ані дзеркал, ані свічок, ані алхіміка.

– Хазяйка цього дому – алхімік? – не повірив Ілія. – Маячня! Жінка не може бути алхіміком!

– Та прокинься ти вже! – вигукнула молодиця. – Якщо не поговориш із нею зараз же, то не узнаєш того ніколи!

– Але я… сплю. Йди геть. Хочу, аби мені снилися приємні люди… – прошепотів Ілія і заплющив очі.

Молодиця у рудому пальті загарчала із прикрістю. Всілася на табурет, прискіпливо зиркнула на хазяйку. Та не зважала на гостю. Безшумно рухалася кімнатою, складала теплі речі у велику то р бу.

– Не їдь! – мовила молодиця. – Він так довго йшов… Він мріяв…

– …Убити мене, – упевнено відповіла хазяйка.

– Тебе можна вбити? – здивувалася гостя.

– Ні. Але я мала б захищатися і вбити його, – хазяйка зупинилася, стала навпроти гості. – А мені не хотілося б… На моїх руках і так надто багато крові.

– Сумніви, сумніви… Каяття і прозріння. То для смертних! Якої кари страшитися тобі, безсмертній?!

Хазяйка сердито зсунула чорні брови.

– Геть, руда! – наказала.

Молодиця позадкувала до дверей.

– Не йди! Поговори із ним… – уперто гукнула від дверей. Вислизнула з дому.

Двері розчахнулися… Ба-бах!

Ілія прокинувся і сів на постелі.

– Ну, чому мені завжди сниться маячня? – пробурмотів.

Потер долонею лоба: треба хазяйці розповісти… Одне руде стерво вважає її алхіміком.

Роззирнувся – хазяйка сиділа біля столу. Прикривала долонями дві тонкі книжечки, що вони лежали на мармуровій стільниці.

Ілія не встиг побажати хазяйці доброго ранку, та й не розумів, що нині – ніч, ранок чи день. Невисокі вікна ховалися за цупкими білими завісками, а безліч свічок наповнювали кімнату все тим же таємничим золотавим сяйвом.

Жінка звела на Ілію сіро-зелені очі. Вказала на одну з книжечок.

– Тут рецепт еліксиру безсмертя, – сказала спокійно і сумно. Перевела очі на другу книжечку. – А тут формула виготовлення золота.

Ілія дурнувато всміхнувся. Щелепа відвалилася і застигла. Якось інакше уявляв доступ до найвеличніших таємниць буття. Фантазії малювали хитру стратегію, карколомні комбінації інтелектуального натиску і фізичної спритності, коли доведеться ризикувати, геройствувати, страждати, та все ж перемогти і вирвати з рук алхіміка…

Почервонів до скронь, наче продовжував брати участь у неймовірній грі, де роль його від самого початку і до сеї миті тільки одна – лох!

– Як тебе звати? – запитав обережно.

– Міліца з роду Црноєвичів.

– Ти… алхімік?

– Так, – Міліца говорила все так же спокійно й зажурено. – Здивований?

– Я вже нічому не дивуюся, – признався Ілія. – Просто я думав, що все…

– …Буде не так? – Міліца примружила смарагдові очі. – Питай! У мене небагато часу. Поспішаю…

– Куди ж поспішати, якщо у тебе в запасі вічність? – збентежився.

– Якщо часу забагато, його доводиться підганяти, – сказала Міліца.

Ілія напружився, подався до жінки.

– Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?

– Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.

Ілія відсахнувся.

– Тобто?… Не розумію! Я… хочу пити!

Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.

– Будемо пити, – оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.

За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:

– Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!

Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:

– Міліцо… Може, можна усе змінити?

– Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.

– То що ж тобі не подобається?! – хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!

– Як же набридла мені ця вічність! – скорбно захитала головою Міліца.

– Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?

– Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?

– Не розумію…

Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.

– Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…

У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.

– Міліцо, – прохрипів. – Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.

Міліца відпила з келиха. Відставила його.

– Виходить, я не розповіла тобі головного, – мовила. – Мій еліксир безсмертя не дає вічного життя всім і кожному. Тільки мені! Бо вбиває одну-єдину мою власну смерть. Якщо ти вип’єш навіть усе, що лишилося, однаково помреш.

– Значить, смертей багато?

– Як і життів! Як і рецептів еліксиру безсмертя. Для кожного він свій – єдиний і унікальний.

Підсунула ближче до Ілії одну з книжечок.

– Можеш прочитати рецепт мого еліксиру. Але він не вб’є твою смерть і не подарує тобі безсмертя.

Ілія зиркнув на непотрібну книжечку. Напружився, вмить протверезів.

– А золото? Невже і золото… тільки для тебе?

– Золото? – Міліца з роду Црноєвичів презирливо розсміялася, поманила Ілію в кут кімнати, де стояло дивне доробало, більше схоже на старовинний ткацький верстат чи прилад для катування.

За годину з невеличкої плавильної печі довгими металевими щипцями витягувала форму з незнайомого Ілії чорного каменю – всередині, у неглибокій, схожій на могильну ямі булькав жовтий розплавлений метал.

Міліца опустила форму в тацю з холодною водою, потримала декілька хвилин, рвучко вийняла, перевернула і кинула на мармурову стільницю – з форми випав довгастий жовтий брусок.