Гоцик - Дашвар Люко - Страница 5

– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.

«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»

– Ну… То я пішов.

– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.

– Та куди… За борщем! – розгубився.

Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?

– Тату… – гукнув.

Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.

Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…

– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.

– Новини України! – здивувалася Тайка.

– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.

– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.

– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…

– Мрій, Сьомко!

– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.

– А! Таки пам’ятаєш!

– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!

– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…

Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

– Пиріжки свіжі?

– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?

– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?

– Та ні… – усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.

– Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

– Звідки?

– Та… звідкись.

– Щось їхнє…

– Чиє «їхнє»?

– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.

– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.

– На Луцьк.

– Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

– Грошей не маю, – уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

– Залазь… – наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

– Справи у Луцьку? – почув голос водія.

– Я Гоцик, – бовкнув.

– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.

– Дівчина, – збрехав Гоцик.

Мирослав закивав – ох, ті баби…

– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

– Ванда моя. Десять років разом.

– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…

– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…

– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.

Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…

– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.

– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!

– Що тобі кльово?

– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.