Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 16

— Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку — і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.

— Усе даремно. — Лікар утомлено опустив руки. — Констатуйте час смерті.

— Ні!!! — закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.

— Шкода хлопця, — перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.

— Синку, — прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.

Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих — і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.

— Він очі розплющив, Петре Юліановичу, — шоковано пробелькоче сестра й зомліє, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж іще, коли серце не билося одинадцять хвилин?

Лікар і далі реанімуватиме хворого, бігаючи довкола нього з чіткою думкою, що це неможливо, навіть нап’ється вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промінні ранкового сонця всміхатиметься щасливий хлопчик, що має брата.

— Льо-ш-к-о…

— Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.

Юнак кліпнув, згадуючи дивний сон, як він був вовком і серед дощу в лісі натрапив на дівчинку. Вона торкнулася його, і той дотик горів ще й досі, от тільки зсередини, у самісінькому осерді серця. Лесю ж довгенько сварили і бабуся, і тітка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидівся наляканим дівчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей світ дивилися сірі-сірі очі вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?

Леся пішла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осені. Того року осінь прийшла із запізненням і ще довго пестила літніми днинами. Навіть ночі були теплі. А ще Лесі запам’яталися вогнища в перших сутінках і димові полотнища у вечірньому повітрі. Селяни саме давали ладу своїм урожаям, а ввечері спалювали на городах залишки сухого бадилля.

От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.

— Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!

Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.

— І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?

Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:

— Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.

— Кажи.

— А де онучка ваша, Леся?

Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.

— Та бавиться десь тут. А що?

Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.

Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося — і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.

У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки — товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я — Галькою, іноді — Голкою, саме Голкою, бо вона, на відміну від чоловіка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на інструмент для шиття. Тепер жінка спала попід стіною, але під нею навіть кожуха не було — самі голі дошки. Скрізь роїлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без ніяких перерв та антрактів. Певно, комахи почувалися справжніми господарями в цій оселі, і жодна жива душа не намагалася переконати крилатих істот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Віка?

Подружка сиділа в куточку, на прогнутому дугою ліжку, і мріяла про їжу. Помітивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потім швиденько зіскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога кліпнула очима: «Тікай!» Подружці повторювати не треба було — і вони обидві щодуху дременули до Лесі додому, щоб заховатися в траві. І вже там, відхекавшись, майбутня першокласниця розповіла про новину. Віка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звірятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.

— Як у школу? Але ж тобі семи років нема!.. Це мені в березні минуло — я й піду!

Леся сяяла від несподіваного щастя, немов світлячок серед ночі.

— Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласниці! Уявляєш?

Віка почухала немиту голову й усміхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарілку борщу з печі, поставив і ложку поклав: частуйся!

— А так можна?

— Не знаю.

— Лесю, — долинуло від дверей.

— Зачекай, я хутенько, — прошепотіла й швиденько майнула до бабці.

На дівчинку чекала та сама тіточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла зміркувати, що очі в жінки схожі кольором на сухе бадилля. Дивне порівняння. Суха якась жіночка виходила, як стручок, з пусткою замість плоду.

— Гарна дівчинка, — солодко заспівала гостя. — А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?

Леся чула, як вистрибує з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно під поглядом незнайомки, проте дівчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухaється Віка.

— Хочу.

— Справді? — перепитала бабуся здивовано.