Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 23

— Ти що надумав, га? Хочеш мене зі світу звести? Ну що? Що я тобі зробила, Миколо?

Хлопчина вкляк біля води, немов кам’яна скульптура, навіть гуси перестали звертати увагу на сердегу й спокійнісінько товклися коло ніг, вишукуючи зручніше місце, звідки б можна було повернутись у водну стихію. Миколка так розгубився, що якби перед ним зараз сів НЛО чи ще який апарат, то шок був би не такий великий. Юний господар навіть забув, що вже вигнав гусяче царство з води, щоб догнати його до двору, і оте царство лише за кілька хвилин щасливо рушило вплав. Леся грізно звела брови й кидала зелені блискавиці.

— То ти відповіси? Чи як?

— Лесю… Я не розумію… про що ти?

— Не розумієш? Таж мене твоя матуся замучила! І не лише мене. Уже до школи ходила й бабцю до сліз довела. Ти, кажуть, схуд!

Миколка закліпав своєю блакиттю так щиро, що став схожим на оте білченя коло школи, з якого, власне, усе й почалося.

— Мама? До чого тут мама?

Леся не втрималася й розплакалася знову, усвідомлюючи, що закоханий Ромео зовсім ні про що не відає. Ет!

— Ти їж, Миколко. Дуже тебе прошу. Тричі на день. — Повернулася й швидко пішла, забувши про гусей.

Проте птахи не такі вже дурні. Цього разу вони надумали виручити свою господиню й попленталися вслід, а от Миколчині плавали ще довго, аж поки втомилися.

— А що, як тітку Дусю розпитати? По селу ж не підеш до першого-ліпшого, правда? Я б у своїх могла поцікавитися, от тільки… ще сп’яну набалакають, а ми за щире золото сприймемо.

Леся слухала подругу й кивала. Чого це, спитати б, рятівна думка їй у голову не завітала? Ходить, мучиться, а до тітки підійшла б і спитала давно. Сьогодні неодмінно, після школи відразу ж.

— Лесю.

Озирнулася й роззявила рота з несподіванки. Кам’яна статуя перша заговорила! Віка наморщила носа й швиденько згадала про дуже нагальну справу, щоб покинути «закоханих» віч-на-віч.

— Пробач мамі. Я справді не знав. Вона… вона в мене фантазерка… Ти ж знаєш… Ну… ви всі такі…

Леся зиркнула спідлоба критично:

— Які «такі»?

Миколка переступав із ноги на ногу, мов циркове ведмежа.

— Вигадливі. Я не хотів тебе скривдити. Мама все не так зрозуміла. Пробачиш? Я з нею поговорив.

І йому самому зробилося страшно на саму згадку про те, як ходили ходором стіни, коли він затіяв ту розмову.

Мама відчайдушно опиралася, проте все одно помітила, що її син за крок від… Чим міг завершитися вибух підліткових емоцій, вона воліла не дізнаватися й відпружила ситуацію. Нехай краще отакий «закоханий» син, аніж… Не дай Боже!

— Вона не чіпатиме?

Хлопчина кивнув.

— Добре.

Проте після уроків Леся все одно бігцем бігла додому. Цмокнула в щоку бабу, чим здивувала її вельми, крутнулася по хаті, вкинула до рота те, що лежало на столі, і безтурботно проспівала:

— А ми з Вікою гуляти.

— Добре. Тільки не дуже довго. Он як холодно стало. Щоб не померзли. І Віку із собою забирай, нехай відігріється в нас бодай трошки. Ті п’яниці, певно, цього року й поліна не заготували.

— Добре, бабуню.

А сама у хвіртку сусідську шасть, хутенько попід тином до дверей — і в будинок, лишень хитрюга Мурко помітив. Дівчинка полегшено видихнула й одразу ж на порозі відчула, як ніс залоскотали трави. Такий терпкий-терпкий запах, аж у голові паморочиться. Баба Устина вариво варить. Точно.

— Тобі, дитинко, чого? — зірвалося зі старечих вуст звичне запитання.

Певно, вона питалася про це в сотень людей за все життя, а багатьом сама відповідала на запитання. Помітивши Лесю, всміхнулася:

— Ну, заходь. Не стій на порозі. Дусі вдома нема.

— Як? — дівча розгубилося.

Баба Устина прилаштувала стільця ближче до грубки, усілася, щоб хвора спина торкалася теплого черева, і кивнула на лаву, що стояла поруч:

— Сідай. У ногах немає правди. Та й оповідь забере дещицю часу. Історії любові, бач, дитинко, такі — нескінченні й короткі, як постріл.

Леся роззявила рота:

— А як?..

Стара всміхнулася й хитро підморгнула сивим оком:

— Сідай-сідай. Ти ж про маму розпитати хочеш?

Дівчинка тої самої миті впала на лаву, немов підтята.

— Маму?

— А чого, думаєш, Панські на тебе в’їлися, га? Що бідна сирота? То, дитинко, не тішить, але й волати на всенький світ Ніна б не стала. Ще старий Федір, той може… А Ніна. Вона тиха жіночка. І сина любить міцно. Не подобається Миколка, еге?

Леся почервоніла. Здалося, що грубка поділилася з нею жаром. І щедро поділилася.

— Бачу. Інша в тебе доля, дівчинко. Інша. — Стара чомусь утерла непрохану сльозу й повела розмову далі: — Запам’ятай: серцю не опирайся! Хоч хто казатиме що, хоч що сама думатимеш, а довіряй серцю. Любов, маленька моя, непроста буває. Люта. Як у твоїх батьків. Люта була.

— У тата з мамою?

— Атож. Гадаєш, чого Нінка так уболіває? Вона ж нареченою була, кілька років із твоїм батьком зустрічалася. Тиха така пара, правильна. Бабцю твою мамою кликала. Серйозно все складалося, без п’яти хвилин сім’я, на осінь уже й весілля запланували. Ніна сукню придбала. Потім, бідолашна, сокирою порубала й такою до татка твого у двір прийшла в день запланованого весілля, але то після. Хто ж відав? До весілля, як годиться, готувалися. Гостей запросили, порося закололи, меню склали, машину весільну домовили. Місяць лишався до щастя, а тут… інше щастя з’явилося. Люте щастя, як буревій. По серцю пройшло й уламки розкидало. — Стара зиркнула на принишклу дівчинку й по голівці погладила. — У село наше одна художниця приїхала… картини малювати. Підказали їй, що краєвиди тут магічні, от вона й прибула в Бувальці. І на квартиру попросилася до нас із дідом. Ми й лишили. Я твою маму добре пам’ятаю. Особлива вона була, як ти. Знаєш, це ніби довкола квіти, квіти, квіти, а одна — із сяйвом усередині. І вже ніби й не квітка, а ліхтар, тільки живий. Віра живим ліхтарем була, до нього Михайло, татко твій, і потягся, що на полум’я полетів. Я, грішна, помічала, та… Маленька ти, Лесю, але… Є речі, що люди їх змінити негодні, хоч як того прагнуть. От і з батьками твоїми так мало статися, і годі. Бо нічого не вдієш ні травами, ні відварами, коли доля в серці прокидається. А що з колючками буває доля, що пече-мучить, зі світу зводить, то не людей питати треба. Не людей. Бо ми хто? Кошенята сліпі! Одиниці лише під кінець життя продирати очі починають, та й то крізь щілинку істину бачать. А решта сліпі до істини й ідуть, коли… — Стара вмовкла й зчепила зморшкуваті пальці. — Загубив душу свою татко, ой загубив… Сама пристрасть лишилася… Тепер у земельці лежить… холодній. А такі щасливі спершу були. Аж літали. Не помічали нікого й нічого. В очі одне одному дивляться. Усе в очі. Туляться. А серця так витьохкують, що вуха довкола роззявам закладає. Добрі люди й донесли. Ох і голосила твоя бабуся, ох і плакала! А Ніна… місяць із ліжка встати не могла, лежала колодою мертвою, свою матір мало на той світ не загнала. Мучилася тяжко. А в день весілля… примарного порубала сокирою сукню й душечку свою закохану і в шматті тім прийшла. Милуйтеся. Знаєш, як твоя мама плакала? Я ж бачила. Бідолашна, того самого дня валізу зібрала, картини вклала — і гайда. Аби куди далі від краєвидів магічних. Та хіба втечеш? Від долі? Поїхав Михайло за нею. Матір, яка на порозі лягла, переступив і поїхав… до кохання свого… по смерть свою…

Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.

— Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!

Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.

— Бодай тобі!.. Дитину налякав.

— Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?

— Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.