Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 27

Але недооцінювати цілющості сну було не варто. Баба Устина, наприклад, суворо наказала, щоб не будили дитини, от Віка й спала до полудня. Ніхто дівчинки не чіпав. І по хаті ходили навшпиньках. Аби не збудити. Леся, скоро тільки прокинулася, довго роздивлялася на обличчя, вивчаючи кожну подряпину й синець. Це ж із якою силою треба було бити дитину? Свою дитину! Мала не втримала мурах за спиною, здригнулася всім тілом, а потім мовчки злізла, підійшла до образів, примостилася поруч на стільці й тихесенько зашепотіла. Молитви? І сама не знала, що то було.

Леся чула, як так само робить щоночі бабця, гаряче, пристрасно, з материнським шалом, який, певно, міг перевернути гори, а от дитини від страшного гріха не вберіг. Нещасна мати не мала права молитися за сина в церкві, не могла свічечки поставити за упокій душі, пом’янути як слід, от і лишалось обернути звичайну кімнату на келію, щоб десятки разів на день повторювати молитву Льва Оптинського. Шепотіла своє одкровення, а згорьоване серце кричало, рвалося на шмаття й благало бодай про надію на порятунок. Дівчинка бачила це щодня і щоночі, відчувала, що так треба робити, коли дуже-дуже боляче, і отепер, сама того не розуміючи, зашепотіла нові слова. Леся не знала молитов, але слова самі зринули в думці, нехай далекі від канонів, але такі щирі, якими взагалі тільки можуть бути дитячі бажання.

Коли прийшла тітка Дуся, вона одразу ж помітила дитину біля образів, поцілувала, обняла міцно, а Леся тихесенько запитала:

— Як… Людмила Миколаївна?..

Жінка всміхнулася:

— Минулася криза. Важкий стан, як-не-як, струс мозку, перелом ребер, але загрози для життя вже нема.

Дівча дивилося на тітку широко розплющеними очима й кліпнути боялося, немов від поруху вій радісна звістка могла луснути, неначе мильна бульбашка.

— Заспокойся, моя хороша. Найстрашніше позаду. А Віка досі спить? Ой, Матвіївно, а ти вже, бачу, як метелик, пурхаєш і про хворобу забула, еге?

Через пережитий стрес господиня справді зовсім забула про хворобу, бо та, хоч як дивно, нарешті дала жінці спокій. От бабця й господарювала в хаті, топила піч, готувала бульйон для побитої дитини й думати забула про свою вчорашню недугу.

— А хіба є коли хворіти, Дусю? Дякувати Господові, що минулося. Я до ранку й очей не склепила. Усе думала… Як? Що ж це з Петром сталося, га? Жіночку мало не загубив. Молодесеньку яку!.. А дитину рідну? Відведи й помилуй!

— Горілка винна.

На цих словах до хати закотилася Галька Пархоменко, заломила худючі руки, склалася впоперек, упавши на коліна, та як заголосить:

— Ой донечко моя ріднесенька, ой дитинко солоденька!.. Простіть! Простіть п’яницю непутящу… бодай мені горлянку заціпило… Ой-ой-ой! Що ж робити? Як жити? Де ж дівчинка моя ріднесенька? Зоє! — поповзла до господині, яка стояла коло печі. — Прости! Дай на донечку хоч оком одним подивлюся!

— А що, друге не пролупиш? Еге? Про дитину вона згадала! А де ти була, як її Петько твій ледь не забив? Де?

— Тіточко, рибонько, згляньтеся заради всього святого! Заради Михася покійного… Ви ж теж мати…

Зоя Матвіївна хитнулася на ногах, немов їй ножа прямісінько в серце загнали. Тітка Дуся залишила Лесю й підскочила до хмільної гості.

— Галько, ану цить! Що це ти розкричалася? Віка ще спить після вчорашнього, а ти верзеш тут бозна-що. Побійся Бога!

Жінка опустила сіре обличчя до долівки й заходилася цілувати тітчині черевики. Та відскочила, мов ошпарена, і ну піднімати з колін горе-матір. Галька довго опиралася, чіплялася худючими руками за коліна рятівниці й плакала без упину:

— Спасибі за донечку!.. Спасибі! Коли б не ти, Дусю, то не було б у мене Віки… Янголе наш, до кінця віку молитися буду, доки житиму й дихатиму!

— Ти краще пити покинь.

— Не питиму! Ось тобі хрест! Аби дитина пробачила.

Зоя Матвіївна не стрималася:

— Діти… вони що? І не таке пробачають. А як під ногами отаких матерів земля не западеться, га?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що слова цілили і в її маму також. Надто на прокльон схожі були.

— Та я ж, тітко, до пекла добровільно пішла б, аби доня одужала швидше.

Зоя Матвіївна невдоволено жбурнула віника.

— Отож. Тільки те й можете, що до пекла… добровільно. А дитина як?

— Та це я не подумавши. Де ж моя Вікуся?

Дівчинка вже давно прокинулася, розбуркана криками, і лежала так тихесенько, немов її й не було. Бідолашна боялася й поворухнутися, не те що голову підвести. Брудна Галька кинулася до печі й, хитаючись, подряпалась нагору.

— Ти тут, моя ріднесенька? Квіточка моя… Ой!

Синці, які сьогодні ще чіткіше розцвіли на дитячому обличчі, налякали навіть горе-матір. Та заломила руки й почала цілувати щічки, лоба, носика.

— Бідненька моя дівчинка! Пробач. Чуєш? Я ж і не чула, і не бачила…

Бабця Зоя зле прошипіла за спиною:

— Ну-ну. А то б добити помогла…

На що тітка Дуся махнула рукою, мовляв, помовчте. А диви, схаменулася!

Наплакавшись, накричавшись, Галька затихла поряд із дочкою, лежала обличчям до обличчя й пестила так ніжно, як тільки могла, і заразом оповідала чи то казку, чи то мрії:

— Нічо, доцю, ми з тобою заживемо. Я пити не буду. Будинок підправлю, дров прикуплю, брикету. На роботу не влаштуюся, бо де? Але навесні город засадимо, на базар буду їздити, у людей городи порати, виживемо. Нічого. Тітко Зоє…

— Чого тобі?

— Я… теє. Можна, щоб Віка кілька днів у вас перебула, доки я впорядкую дім?

Господиня невдоволено розправляла уявні бганки на рядні.

— Еге. А до цього й нічого було?

— Та вона ж слаба…

— Хіба я сліпа? Галько, Віку я зараз тобі не віддам, хоч застрелься. Досить із дитини знущатися. От тільки стережися: як нічого не зміниться, то потрапить вона до притулку. Там і то ліпше буде, аніж із тобою.

Жінка притисла до худючих грудей свою налякану дитину й запевнила:

— Та нізащо!

Чого варта обіцянка матері? Як часто дітям говорять перші-ліпші слова й забувають уже через хвилину, а малеча згадує їх і місяць по тому. Страшно, але дорослі чомусь нездатні сприйняти всерйоз маленьких людей, їм здається, що ті надто крихітні, надто наївні та довірливі. Тому все, що б ти не сказав, діти сприймуть. А втім, хіба вони мають вибір?

Віка його не мала. Принаймні дитині здавалося, що не мала. У дитячий будинок дівчинка не хотіла категорично, бо боялася… Чого? Сама не знала, просто передчувала. Певно, наслухалася історій про казенний дім, а може… дівчинка не уявляла себе без своїх Бувальців, без своєї школи під горіхами, без Лесі й навіть без шибеника Петька Зайченка. Як? А Людмила Миколаївна? Іншої такої вчительки не знайдеш. Навіть у місті, не те що в якомусь дитбудинку.

Від такої перспективи Віка супилася й нишком утирала носа, бо сльози відчаю не вичерпувалися. Усе бігли й бігли без упину, від тієї повені навіть очі боліли, проте дівчинка нічого зі стихією вдіяти не могла. От і ховалася. Бо при інших плакати було соромно. Справді.

Таке мале й таке вперте. Це вже кіт Мурко. Він же бачить, бо хоч і поважний кіт, але ж кіт. Не те що люди. Зітхають, крок ступити бояться, от і доводиться вусатому бути терапевтом. А як інакше? Не кидати ж малої на поталу. Он із ранку до ночі ліки та відвари в дитину літрами вливають. Його, певно, уже б від такої кількості трав вивернуло. Бр-р-р. Мурко краще полежить коло малої, подихає їй у вушко, посопе, потреться м’яким хутром, лизне в щоку. Пху! Солона яка! Дівчинка зиркнула з-під бровенят і таки всміхнулася:

— Ех, шкода, що ти не собака.

Мурко спересердя мало з печі не впав. Знайшла, з ким порівнювати! Певно, малій від батька дісталося таки добряче. Бо що ті собаки? Що? Он. Їхній пес Сірко, наприклад… Здатен хіба тільки гавкати щосили. З ранку до ночі, ще й уночі, бува, як зайдеться — голова пухне й вуха в трубочку скручуються. Няв. Користі, вибачте, що з бика молока.

— Віко, ти плачеш?