Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 38

Школа гула й ворушилася, немов шампанське в пляшці. Люди ж скидалися на бульбашки — іскристі, схвильовані, радісні. На свято, як завше, зібралося все Степове разом із прилеглими селами. З Бувальців пустили спеціальний автобус для всіх охочих. Школа була набита людьми, що маківка насінинами. Аякже! Не щодня ж таке буває. Випускний, як-не-як. Схвильовані батьки й гості забили святкову залу вщерть, стояли в проходах, хтось у когось сидів на руках. За дверима ж яскравою зграйкою метеликів пурхали причинці свята. Дівчата вражали кольорами, фасонами, зачісками. Вечірні сукні пурхали від одного дзеркала до другого. Хлопці в новісіньких костюмах тупцювали на місці й без упину жартували, заспокоюючи тим нервову систему.

— Я так хвилююся, — шепотіла Любочка, вдягнута в ефектну темно-синю сукню.

— Ти підборів вищих не знайшла? — підпустила шпильку Віка, схожа нині на шоколадку чи на горнятко кави: такий теплий був відтінок її випускного вбрання.

— Ні… А вищі мене не втримають…

— Тю, Любо. Я жартую. Ти мені краще скажи, як ти на них танцювати всю ніч збираєшся і схід сонця стрічати, га?

— Не знаю…

— Ой, Лесю…

Дівчина зібрала докупи погляди десятків очей. Надто вирізнялася з натовпу проста у своїй розкоші біла сукня. Не було й запаморочливого мурашника на голові — тільки ледь помітний макіяж.

— Нічого собі! — не втримався дотепник Зайченко й уперше за одинадцять років навчання захоплено роззявив рота, побачивши однокласницю.

— Шановні випускники, просимо вишикуватися!

Схвильована молодь забігала, шукаючи свого місця, щоб востаннє пройтися коридорами ще учнями.

А в кінці протилежного коридору готував свій виступ директор. Юрій Петрович, ще молодий, цього дня по-справжньому розквітнув. Ну… як кущ жасмину. У білосніжному костюмі, білих черевиках, білій сорочці з білою краваткою він ходив і всміхався без упину й спочину, показуючи такі самі білі зуби. А все тому, що свято. Свято в повітрі, свято в головах, свято в словах. Сьогодні все інакше. Щемливо й радісно калатає чомусь дзвоник. І хто це наостанці надумав його дати?

Наче вже був, урочисто ж відзначили, ще й районне начальство насунуло, щоб вихвалитися. Як дах полагодити, то дзуськи, а як випускникам напутнє слово сказати й у дзвоника покалатати, то ми перші. Хоч нащо старим дідкам, спитати б, у дзвоника калатати? Для цього ж малеча була. Рюмсала, бідолашна, аж поки таки здогадалися дитині дзвоника віддати і її ж на руках пронести. Аж упріли, зате ж видовище! Політтехнологи кусають лікті в розпуці. Бр-р-р.

— Петровичу, ти чого? — це вже завгосп, червоний, бо вже схвильований, тільки трошки, бо подія ж…

— Що, Толю?

— Око он сіпається!

Директор чухає свого головного ворога. Ото вже! Уся школа кепкує, навіть дітвора з початкових класів. Треба ж було йому, оку, такому вродитися. Тільки-но його власник починав гніватися, око зараз-таки сіп та сіп. Ще й одне. Ліве, прости Господи!

— Ет… Толю, нічого. Нікого, бува, не принесло?

Завгосп щасливо всміхнувся на всі свої колишні тридцять два:

— Ні-і. Та вже й не приїдуть. Он розпочинається.

— Де? Уже? От його!

— Юрку! Ти де є? — кличе місцева діва, хоч як смішно, а вчителька малювання, і вже абсолютно серйозно — його дружина.

— Лерочко, біжу.

І справді біжить білосніжною тінню освітянських коридорів чи лабіринтів.

Що завтрашній день — лабіринт, думали геть усі випускники, отримуючи атестати. У декого навіть руки тремтіли. Любочка ж із хвилювання таки перечепилася на своїх рекордно високих підборах і мало не завалила директора. Добре, що вірний завгосп вчасно похопився й прийняв удар на себе. Подружжя Вареників спершу ахнуло, потім полегшено видихнуло, а затим вирішило, що винна підлога, покраяна шпаринами, як борознами рілля. Гості стримували усмішки, а Люба — сльози. Зате Віка констатувала:

— Атестат відвойовано!

Проте сама тремтіла не менше і все шукала в залі очима маму. Галина, звісно, була. Встигла вже й відзначити урочисту подію, тому тепер ревла, не криючись, розмазуючи туш по обличчю, щоб стати остаточно схожою на сумного клоуна.

— Доцю моя! Це ж коли ти встигла?

— А ти? — шепотіла Віка, сідаючи на своє місце.

Потім були інші. Усі хвилювалися. Це скидалося на поширення якоїсь хвороби з певними симптомами — з тремтливими колінцями, ногами, руками, а в декого й головами. Коли ж надійшла Лесина черга, у всі вікна актової зали впер чоло вітер. Ну, хіба він міг не прийти? Гості навіть озирнулися, чи не стукає хто в шибки? Лесі ж над усе хотілося вірити, що то дві найрідніші людини незримо спостерігають за нею. Кожна з власного світу. Хоч, відверто кажучи, і реальних спостерігачів було доволі.

— То Леся Райська?

— Та невже?

— Вона…

— Леся…

Навіть Федір Якович Панський (а як же без поважного гостя?) вражено прицмокнув, що робив украй рідко — у хвилини повного щастя. Ото вже краля! Ех, дарма він Миколу висварив. Бач, яке золото хлопець розгледів у болоті! Його гени!

Юрій Петрович уже більш-менш спокійним голосом промовив наготовані слова. Леся взяла до рук атестата, глядачі заплескали в долоні — аж тут цілком несподівано на сцену вийшла, ні, випливла Лера Валеріївна, чим навіть законного чоловіка здивувала. Що вже й казати про решту!

— Шановні гості, дозвольте в цю зворушливу мить нашій надії в царині мистецтва вручити цілком заслужений скромний подарунок.

Леся розчулено кліпала очима й не могла повірити. Їй вручають справжні олійні фарби. Це ж скільки вони коштують? Господи! Фарби лягли до дівчачих рук, мов дитина, а серце щасливо затріпотіло під білою хмаринкою.

— Леро Валеріївно, нащо… ви витрачалися?

Соковита блондинка, на яку озиралися геть усі старшокласники (та й не тільки вони), цієї миті якось аж по-дитячому всміхалася:

— Я хочу, щоб усі знали. Розумієте, я не вчилася образотворчого мистецтва…

У цьому місці вчительський колектив діловито зітхнув: мовляв, знаємо, знаємо, але мовчимо.

— Я не вельми розуміюся на мистецтві, але ти, Лесю, вразила мене ще в тому сопливому п’ятому класі. Пам’ятаєш? І лише завдяки тобі я сумлінно студіювала літературу й намагалася донести оті всі школи й напрямки. Де їх стільки й набралося на мою голову! Лесю, тобі не можна зупинятися. Ти маєш талант. Тому… у кабінеті на тебе чекає решта подарунка. Справжній мольберт.

Зала тихенько загула, але блондинка на те анітрохи не зважила — навпаки, усміхнулася ще ширше, немов у Голівуді усмішку вкрала, і прощебетала:

— Далеко не щороку генія випускаю… Можу собі дозволити. Лесюню, малюй, бо без того ти будеш не ти.

І пішла. Під гучні оплески. Зі слізьми на бездоганно нафарбованих очах. Кому, як не їй, було знати, що зраджувати покликання — гріх. А то… Що буде в протилежному разі, жінка могла вмістити не в одну лекцію… чи практичну роботу, бо, на жаль, оте знання здобула з власного досвіду. Поховавши в собі велику актрису, жінка все життя тішилася думкою, що грає роль учителя. І, треба віддати належне, грати їй таки вдавалося.

— Спасибі!..

Однак святкове божевілля не завершилося, бо коли Леся ступила крок назад, натовп сам собою розійшовся, вихлюпнувши до її ніг велетенський букет. По-справжньому велетенський. У ньому було, мабуть, понад сотню ромашок. Але все відбулося надто швидко. Так швидко, що й Федір Якович Панський не встиг зіпсувати моменту. Хоч як смішно це звучало, але його онук виявився таки його онуком, тому й начхав на заборону, сором, сотні очей і отак просто вийшов із квітами до найвродливішої дівчини світу, бо в неї сьогодні свято.

Віка присвиснула:

— Ну все, подружко, з’їдять тебе живцем!..

Люба ж розчулено втерла сльози, анітрохи не побиваючись макіяжем.

— Кохання…

Федір Якович Панський дзвонив онукові вже вдесяте, а потім нервово жбурнув мобільний телефон, що його недавно тільки купив, об стіну.

— Ну, і де він є?

Ніна трусила чоловіка за руку, як за останню соломину хапалася.