Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 41

Віднедавна Леся дізналася, як воно, коли вибухає бомба, а ти опиняєшся в епіцентрі вибуху, ба більше, сам із доброї волі смикаєш за кільце.

— Що?! — дихав люттю Федір Якович.

— Як? — не могли збагнути сільські красуні й не зовсім красуні.

— Ти впевнена? — тихо питала бабця.

— За що ти зі мною так?

Леся довго наважувалася на розмову, старанно, як зразкова відмінниця, добирала слова, навіть записувала їх. Скільки тих листів лишилося потім? Годі полічити. Однак дівчина відчувала, що сама має сказати все, дивлячись йому в очі. Інакше буде нечесно.

— Чому?

— Миколо, розумієш, для мене це не просто важливо. Мені це потрібно.

Хлопець стримував у собі дикого звіра з останніх сил, аби не розтрощити все довкола.

— Але ж я не забороняю тобі малювати. Малюй.

Леся зітхнула:

— Ти мене не розумієш. Я хочу вчитися… Хочу мати професію.

Парубок відверто розсміявся:

— Яку? Малявок учити в альбомах карикатури виводити?

Тілом пройшов струм. Неначе вдарило. Треба ж. Вона так довго все зважувала, що втратила здатність бачити очевидне. І ось… в іронічній фразі, що її кинув у цілковитому розпачі інший, Леся нарешті збагнула, у чому полягає її покликання. Вона хоче бути вчителькою. Смішно? Нехай. А їй хочеться. Авжеж, хочеться відкривати паралельні виміри, у яких дітлашня здобуватиме владу над магією світла й тіні, над кольорами, відтінками й формами. Це ж куди важливіше, аніж просто малювати. Та й щоб просто малювати, треба їхати вчитися далеко, аж у столицю, а педагогічний є і в обласному центрі. Ой, це ж до бабусі на кожні вихідні можна буде приїздити! Дівчина відчула, як хочеться розправити невидимі крила за спиною. І не стрималася: радісно кинулася на шию спантеличеному Миколі, обійняла, розцілувала й щасливо сповістила:

— Я вчитимусь у педагогічному!

— Де?

— Буду вчителькою малювання.

— А я?

— Миколо, якщо це доля, то нікуди я за п’ять років не подінуся, а як ні, то й жалкувати не треба.

Юнак загатив кулаком у найближчу яблуню з такою силою, що та хитнулась, а з обдертих пальців засочилася кров. Червоні краплі летіли донизу тонесенькою цівочкою й зникали десь під ногами. Леся занесла руку до рани.

— Боляче? Стривай, зараз бинт винесу.

— Ні. Болить не там. Не варто.

І пішов уже знайомими широкими кроками, лишаючи по собі рожевий слід.

— Вибач… — прошепотіла в спину, але він того вже не чув.

Зате чули інші, здавалося, що навіть думки підслуховують, а не лише слова. Сканують її, як піддослідну в таємній лабораторії, щоб вивісити біля кожного oргана діагноз.

— Сліпа.

— Глуха.

— Дурна.

— Такого хлопця відшила…

— Як?

— Отак! Учитися надумала.

— Хай ще вступить спочатку!

Справді, ейфорія помалу змінилася острахом. Страх невдачі лякав. Хоч ні… паралізував свідомість. Їй здавалося, що коли вона зріжеться на вступних екзаменах, то її життя скінчиться. Просто скін-чить-ся. Не буде його. А що буде? Нічого. Вона ж ризикнула всім. Удалим заміжжям. Прихильністю найріднішої людини. Думкою людей, яким тепер видавалася напівбожевільною… чи одержимою. Еге… отим своїм малюванням. Але хіба ж кожному поясниш, що малювання для неї — повітря, смак, дотик, слух. У ньому вся вона. Воно і є для неї форма життя. Навіть бабуся, хоч як їй того не хотілося, змушена була змиритися.

Леся пам’ятає, як дістала благословення. Коло батькової могили, на краю сільського кладовища. Старенька здогадувалася про наміри онуки, але ні одна, ні друга не наважувалися поговорити. Зрештою… Леся саме проривала бур’ян на могилі. Кілька стеблинок у руках. Звичайних травинок, а пальці рухалися самі собою. Легко. Плавно. Красиво. Малювали хрест, створюючи лише їм відому симфонію руху. Старенька стояла поруч, біля невеличкого пам’ятника. Жінка обійняла холодне каміння шорсткими долонями. Власне, вона робила так завше. Ніби материнське серце могло бодай на коротку мить уявити, що торкається сина. Але руки швидко стали холодні. Як у мертвої. А в Лесі мають бути теплі. Їй жити треба. Зиркнула на онуку й зачудувалася. Дитина навіть зело рвала, малюючи.

— Лесю…

— Що, бабуню?

Старечий голос по-зрадницькому затремтів. Жінка заледве слова із себе видушила, щоб не розплакатися з розпуки:

— Якщо хочеш, то їдь.

Дівчина шоковано випустила стеблини з рук.

— Правда?

Стара розчаровано махнула комусь невидимому нагорі.

— А що з цим удієш? Тільки, Лесю, гляди… Не обпечись!

Дівчина кинулася до бабусі й міцно-міцно обійняла, не підозрюючи, на скільки безсонних ночей її прирікає.

— Спасибі! Спасибі, бабусечко! Спасибі, рідненька!

Жінка плакала й притискала до себе єдину втіху.

— Ото дурненька!..

І Леся засіла за підручники, узявши з бібліотеки все, що тільки знайшлося. Тітка Дуся нишком зиркала на схилену над книжкою голівку й щасливо всміхалася. Вчитиметься.

— А вступлю?

— Аякже!

— Лячно якось.

— Таке з усіма було й тебе не мине.

Цю житейську аксіому підтверджували Люба з Вікою та всі випускники Степового, які хвилювалися страшенно. А як інакше? Інакше то вже не абітурієнти.

— Вступила!!!

Вона стрибала на східцях центрального входу в університет і дивувалася, чому небо так щасливо сміється. Таки сміється. Усі довкола сміються. Хоч ні, он якесь дівча рюмсає, розмазуючи по обличчю косметику, яка виявилася не такою вже й водостійкою, щоб витримати провал своєї власниці. Зрештою незнайомка більш-менш оговталася, стисла міцніше кулачки й твердо пішла до виходу. Коли порівнялася з Лесею, то раптом спинилася й процідила крізь зуби:

— То це ти моє місце урвала, сучко? Усе вже в моїх руках було. Аж ні, встряла зі своїм… вікном, матері твоїй!..

Леся вражено відступила. Вона впізнала дівчину, бо зустрічала це обличчя на спільних вступних екзаменах.

— Що? Язика проковтнула? Геній довбаний!

— Чого… ти так?

— Як? — Дівчина вже остаточно опанувала себе й заходилася витирати туш зі щік. — От із якої ями, скажи на милість, ти вискочила, га? Я стільки років на ту школу мистецтв перевела. Уже від малювання нудило, а воно, бач, віконце зляпало — і бац! Геніально! Самобутньо! Яка техніка! Ото шушвалі всякій щастить! Нічого, нехай тепер лиса підлота назад бабло вертає, ще й із наддатком — за моральну шкоду. Бач, декан наполіг! А йди ти разом із деканом!..

— Доню, що?

Дівча зиркнуло спідлоба на огрядне черевце в дорогому костюмі й значуще показало середній палець. Чоловік одразу ж укрився плямами й став схожий на розкоханого гепарда.

— А я ж казав, нащо тобі відстій такий? Образотворче мистецтво! Ще й педагогічний! Ото треба було зразу до столиці на модельєра вступати, а не в цю діру лізти!

Дівча хлипнуло, кліпнуло й знову розплакалося, а потім стрімголов кинулося до машини. Дорогий костюм слухняно потупотів слідом. А Леся лишилася стояти на східцях, уся в сонячному промінні, збентежена та розбурхана, коли це з дверей вийшов чоловік і завбачливо всміхнувся:

— Вітаю, шановна!

Леся шоковано кивнула, і чоловік пішов.

Хлопчина-п’ятикурсник, що курив коло лави навпроти входу, зітхнув замислено:

— Отакої! Це ж тре’! Декан, зуб даю, перегрівся. Першокурсників вітає. Здуріти можна!

Уже набагато пізніше Леся дізнaється, що саме декан факультету, випадково побачивши її роботу, чи не вперше в житті не попросив приймальну комісію, а наказав їй узяти дівчину, хоч дехто, звісно, мав інакші плани. Проте… навіть отой лисий, відверто кажучи, полегшено зітхнув, бо, як-не-як, талант. Він такого зроду-віку не намалював би.

Сонце. Вікно. Воно відчинене навстіж. Аж лячно стає, як так широко можна розчинити. Прозорі фіранки підсвічують небо й сонце, обціловані невидимцем-вітром. На облущеному підвіконні лежить повітряний літачок, складений з альбомного аркуша. На ньому невміло, щиро, дитячою рукою виведено коротеньке слово «мрія». Мить — і літак підхопить вітер, понесе у відчинене вікно. Чоловік несвідомо здригається, бо навіть йому, сорокарічному битому жакові, страшно й солодко зазирнути за край підвіконня, щоб раз і назавжди збагнути — угору чи вниз?