Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 50

«Мені сьогодні вночі чулися пісні цвіркунів.

Ось. Лежу й намагаюсь уявити їхні крихітні скрипки.

На своєму дев’ятому поверсі.

Хіба з такої висоти можна почути комашку в траві?»

Леся вдруге перечитала нове повідомлення, підвелася з ліжка, підступила до вікна, висунула голову якнайдалі в стиглий вечір і завмерла.

Співають? Авжеж. Чи не востаннє. Бо осінь. Трави сухі. Вересневе небо перекотилося в жовтень, а той круглий, мов місяць, що над головою завис. Тиша. Здається, навіть інші планети слухають гру крихітних скрипок. Дівчина швидко, щоб не передумати, натискає кнопку виклику. Довгі-довгі гудки, а потім знову самі цвіркуни в травах. Не відповіли. Дівчина дивиться на телефон у долонях, немовби він може знати, хто ж там, по другий бік зв’язку? Чиї пальці тремтять, а голос… Чи є він? Леся зітхає. Може, так треба? А потім нашвидкуруч друкує відповідь:

«Спасибі за нічний оркестр під вікном. Могла ж і проґавити».

Хвилина. Лише хвилина тиші — і телефон сповіщає про отриману есемеску. Смайлик і коротке «Добраніч!». Дівчина усміхається. Що ж. Нехай. Хочеш бути таємницею? Будь ласка. І вже сонно шепоче по дорозі до ліжка: «Добраніч і тобі!»

Уранці Леся найперше намагається віднайти в траві бодай одного цвіркуна, щоб розгледіти його як слід. Однак осінь ховає останню згадку про тепле літо з його невидимими оркестрами в травах. Це ж треба!

— Ну от! Уже зовсім осінь!

Леся щодня порядкує на городі, даючи ладу останнім грядкам. Учора ламала кукурудзиння, складала у величенькі купи й палила. Багаття рвалося до нічного неба, немов збиралось і його підпалити. Красиво! Сьогодні домовиться з дядьком Тихоном про сіно. Довелося докупити, бо Ромашці на зиму може не вистачити. Дядько має привезти його возом, а вона до вечора тягатиме його на горище й пропахне наскрізь луками. А ще треба приготувати обід і вечерю. Може, борщ? З червоною квасолею. У печі. Щоб пахло на весь двір. І бабусю треба вивести під небо. Вона сьогодні має зробити вісімнадцять кроків, бо вчора їх було сімнадцять. І так щодня — на один крок більше.

— Лесю…

— Що? Тобі зручно отут?

Старенька сиділа на стільці, закутана в теплу хустку — подарунок тітки Дусі — аж до п’ят, і вдивлялася в осінню вись. Там ґелґотали дикі гуси. Їх не було видко, але було добре чути. Птахи покидали рідні гнізда й летіли на довжелезні півроку під інші небеса…

— Лесю… Це я на весну й до сина дочалапаю.

Леся сховала очі. Вона вже кілька разів була на батьковій могилі без бабусі. Старенька не просила, але Леся знала, що так треба заради спокою хворої. І ось. Будь ласка.

— Звичайно. Удвох підемо.

— Неодмінно. Бо вже п’ятий місяць не бачилися… П’ятий місяць…

Час справді округлювався, накочувався й нагромаджувався. Леся відчувала, що її законсервували в ньому. Вкинули, як метелика в банку, і тепер спостерігають збоку. Чи не злетить, бува?

Їй було тісно. Так тісно, що повітря бракувало. Дівчина не прогулювалася до крамниці, а брела напівмертвим селом. На кожній-кожнісінькій вулиці чорніли вікна мертвих хат. І з кожним роком оте невидиме кладовище розросталося, збільшувалося і, неначе пухлина, поглинало все село. Люди роз’їжджалися. Хто куди, аби звідси. Улітку ще хоч дачники оживляли сільську тишу, а взимку на селі лишалося, мабуть, коло сотні людей. Та й то старих-древніх, що стерегли чи то минуле, чи загублений рай.

— Як ти тут витримуєш, Лесю?

— А що лишається, Вікусю?

Подруга замовкала. Не мала що відповісти. Таки не лишалося нічого.

— А знаєш, я маю тут час, щоб думати… І я трошки малюю… подумки. Вигадую картини.

— Дурниці! Господи! Вам би з бабцею ремонт такий-сякий зробити, бо й стеля на голови сиплеться.

— Знаю… але ж гроші…

— Отож. Усе вони — гроші… Отрута людства… Їй-богу! Це ж вони, виходить, визначають, кому жити, а кому помирати без ліків. Еге?

— Нам із бабусею вистачає.

— Вам. А я щодня тільки те й чую, що чек на стільки… лікареві до конверта поклали стільки… препарат в одній аптеці дістали за стільки, а в другій за стільки… Та людям на їжу не вистачає! Що вже й казати про лікування! Он мої… мамка з Ромчиком своїм… Уявляєш? Завезла хліба, то вони від’їстися не можуть. Розкраяли буханця за п’ять хвилин і проковтнули. Картоплю їдять у лушпині, таку-сяку морквину, цибулину, а на хліб нема.

— То, мо’, зароблять?..

— Де? Навесні ж нічого не саджала — от і зимуйте тепер, любчики-голубчики! А гроші лишити боюся. Ще проп’ють.

— Хочеш, я буду заносити?..

— Правда?

— А що? Буду. Не пропадати ж людям.

— Скажеш таке. Людям. Хвала Господу, що батько повіявся кудись, а то б було в тих людей… Щоправда, Ромчик — не те, зовсім не те. Лише цілуватися лізе безперестанку, плаче й лізе. Мовляв, донечко… Ото вже старий дід!

Леся всміхалася й напівжартома пускала шпильку:

— Чого старий? Одного віку з твоїм коханим.

— Та ну тебе! А твій, певно, ще й не народився!

А за два тижні… Розмова на порозі листопада. Уже голого.

Віка приїхала несподівано й була схожа на мару. Усе мовчала й думала, думала й мовчала, доки Леся не стрималася:

— Віко…

— Що?

— Як твої справи?

— Розумієш… Він розлучається.

— Правда?

— Обіцяв поговорити. Я йому, Леська, ультиматум поставила. От!

— Який?

— Або вона, або я і… дитина.

Леся роззявила рота й забула, що треба дихати.

— Дитина?

Подруга потупила очі в підлогу.

— Ти вагітна?

— Так вийшло. Я не планувала. Правда.

— Але… як? А як робота, житло?

— Як? Є декретна відпустка на такі справи. А з гуртожитком… Не знаю. Він обере нас. Він любить. Тож готуйся гуляти на весіллі. Будеш за старшу дружку.

У змерзлій траві за вікном спали геть усі цвіркуни й бачили літо. Люди дуже подібні до них. За півкроку зима, а вони все марять про щастя.

Коли пізнього вечора в хату заповзла бліда Віка, Леся ні про що не стала запитувати. Відігріла, закутавши в теплу ковдру, заварила чай, відкрила суничне варення, запалила свічку. Їй чомусь захотілося побути коло живого вогню. Електричне світло дратувало. І ледве вона його вимкнула, як почула, що в кінці вулиці загула машина й від’їхала геть.

— Він?

Віка тихенько кивнула у своїй нірці. Якби ж так просто було заховатися від усього світу, загорнувшись у ковдру по вуха й очі, щоб не бачити, не чути, не відчувати…

— Що будемо робити?

Подруга заскавучала приблудним щеням:

— Оце я вклепалася!.. Лесю, його фіфа погрожує з медучилища турнути з вовчим квитком. Вона може. Що робити?

— Поживи тут.

— Ох, Лесю-Лесюнечко, гірке ж яке воно, оте кохання!.. Тaнком по серцю проїхало, живого місця не лишило. А він… боягуз послідущий! Але ж дитинка… Лесю, пізно щось робити.

— Ти що! Ой! — Леся стишила голос, озираючись на двері кімнати, де спала бабуся. — Оце вигадала! Не занапащай свого життя.

— Уже занапастила. Дай випити.

Леся заблимала.

— Що?

— Чаю дай… і варення суничного. Воно не з того лісу, де вовк живе?

— Ех, Віко, Віко, яка ж ти дитина!

— Угу. Мені його фарбована сучка так і сказала. Що я малявка соплива. Бодай їх!.. От візьму і вийду заміж! На злість!

Леся розсміялася — і вогник свічки заблимав, а кімната затанцювала.

— Чого смієшся? Гадаєш, нікому не потрібна?

— Ти своїй крихітці тепер потрібна!

— А маляті батько треба, от! Усе! Хай йому біс, рідному татусеві! Буде інший. Замучив своїми освідченнями, тінню ходить, уже й ховалася від нього. Квіти… цукерки… подарунки… Хай тепер тішить!.. Коли любить.

— Віко, а можна так?

— Як?

— Без любові.

Дівчина скрутилася калачиком і заплакала:

— А я вже, Лесю, своє відлюбила.

— А хто він?

— Хто? Чоловік. Ремонт робив у гуртожитку. Роботяга.

— А…

— І дім свій має.

— Звідки знаєш?

— Просив господинею в дім зайти, а я, дурна, за коханням бігала. І добігалася…