Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 56

— Добрий день!!!

— Добрий!

І тут до подвір’я школи під’їхало кілька машин, з них, немов на команду, вистрибнули люди й заметушилися довкола зграйкою. Камери… фотооб’єктиви… Звичний сценарій, відшліфований до дрібниць. Сотні очей ловили кожен рух гостя, кожне слово нотували, наче то була істина в останній інстанції, а без п’яти хвилин депутат грав свою роль, як по нотах: усміхнувся, привітався, розповів, як тут їм усім живеться кепсько, а він, коли до Верховної Ради пройде, як маг-чарівник, одним заклином змінить усе докорінно. Навіть не сумнівайтеся! І матиме сільська молодь манну небесну. От тільки, шановні татусі й матусі, проголосуйте за Олексія Михайловича Вовка. А ви, дітки, учіться старанно. Бо знання — то сила. Він знає. Ось і подарунок приготував — найновішу комп’ютерну техніку. Шквал оплесків, аж вуха закладає. Слова вдячності і, звісно ж, квіти. Букет за букетом. Оператори аж зі шкіри пнуться, щоб упіймати вдалий кадр. Картинка ж!

І раптом хлопченя, таке руде й веснянкувате, букета простягло, носа наморщило й шепоче до дядечка чемненько:

— А ви, коли сфоткаєтеся, можете назад квіти віддати?

Валентина Йосипівна мало не вдавилася, а голова райдержадміністрації відчув, як перед очима підозріло закружляли дивні мухи. Оце ще беркицьнути перед камерами бракувало! Причинець дійства кліпнув раз, другий, а камери працюють, люди з роззявленими ротами стоять, треба якось виплутуватися, бо що з дитини візьмеш?

— Юначе, а нащо вам квіти забирати, дозвольте поцікавитися?

Хлопчик хитро примружив очі.

— Бо я не для вас ці чорнобривці рвав, до маминого квітника залізши й штани в росі замочивши! Ох і нагоріло мені! — і почухав за вухом, яке, певно, ще пам’ятало мамині пальці.

— А для кого?

Бешкетник усміхнувся й вишкірив дірки від молочних зубів:

— Для Лесі Михайлівни. Та ми всі для неї букети готували, бо скучили… І подарували навіть, а тут ви…

— Вовчику, сонечко, ти б гостя не забалакував, га? Техніку он треба до школи занести, — Валентина Йосипівна проспівала те так ніжно, як змогла.

Проте хлопця чомусь техніка не зацікавила, а от чорнобривці повернути хотілося. А що? Дядечко ніби не свариться. Ану ж віддасть? Олексій Михайлович ледь стримував сміх. Ото оказія! Ще й хлопчина безпосередній такий. Зараз щось як ляпне в камеру.

— Слухай, а покажи-но мені, для кого ти букет нарвав, і ми вдвох подаруємо. Згода?

Журналісти відверто смакували сюжет, аж танцювали подумки. Ото імпровізація! Малий зиркнув одним оком на кандидата, зміркував щось, а потім махнув рукою:

— Ну… нехай удвох! Мені б одному хотілося, та дарма! Он там бачите? У сукні білій? То наша Леся Михайлівна… — хлопчаче обличчя розпливлося в широкій усмішці.

Поважний гість глянув і оцінив красуню. Фотооб’єктиви теж. Вони всі спалахували довкола, що аж в очах іскрилося. Дівчина ледь на ногах трималася, відчуваючи, як спиною повзе холод. Оце він і є. Кінець педагогічній діяльності. І який гучний кінець! Без п’яти хвилин депутат ішов до неї рівними кроками з оберемком ранкових квітів, ще й усміхався природно, ніби все життя тільки те й робив. Вовчик дріботів поруч, ніс відвойовані чорнобривці і зі щастя теж шкірив зубки.

— Шановна Лесю… — чоловік затнувся.

— Михайлівна вона, — підказав метикуватий малий.

— Михайлівно, маю за честь подарувати квіти такій молодій і вже талановитій учительці. І… просто вродливій жінці.

Останні слова вихопилося мимоволі. Він і не стямився навіть. Дивився на дівчину в білій сукні й не міг відірвати від неї очей. Наче приклеїла до себе. Фотографи вдоволено ловили нерухомий об’єкт, відшукуючи найвдаліший ракурс. А Леся так знітилася, що відчувала, як червоніють кінчики вух. Добре, що зачіска їх ховає.

— Спасибі…

Вовчик і собі чорнобривці простяг, ще й цілуватися малому заманулося в щічку. Леся не втрималась і, обійнявши шибеника, засміялася.

— Що ж… Певно, мені варто повторити ритуал. Ти дозволиш, Володимире?

Кирпатий хлопчина кивнув гостеві: мовляв, як святкувати, то з музикою. Леся інстинктивно ступила півкроку назад, проте це її не врятувало від поцілунку кандидата в народні депутати. Легкий дотик вуст. Аромат дорогих парфумів. Чоловік вищий на дві голови, тому нахиляється до неї, зазираючи в очі, і випростується, не відводячи погляду. Дивно. Олексій думає те саме. Якщо взагалі думає. Йому просто хочеться дивитися на неї. Але довкола люди. Багато людей. Тоді чому здається, що вони наодинці?

І він говорить перше, що спадає на думку, не звертаючи на камери аніякісінької уваги:

— Лесю, дозвольте висловити одне скромне бажання.

Леся озирнулася, шукаючи підтримки, і збагнула, що начальство ладне її у вогнищі інквізиції спалити, аби гість задоволений лишився.

— Яке?

— Дозвольте мені відвідати ваш урок… Я так давно не був на уроках.

— Тю! Та ви ж дорослий! — то була остання репліка малого, бо його швиденько повернули до класного колективу й заледве не проковтнули дорогою.

— Будь ласка… Тільки я малювання викладаю, його першим уроком не ставлять у розкладі.

— Нічого-нічого. Хіба це проблема, Лесю Михайлівно? Ми швиденько змінимо. Олексію Михайловичу, будь ласка, проходьте. Осюди. Обережніше. Кабінет малювання тут… на першому поверсі. Ось він. Леся Михайлівна — учителька молода, але дітки її… поважають, — директриса мало з блузки не вистрибувала, руками махала, немов військовий літак.

— Як гарно!..

Гість і справді був вражений. Леся розвісила найвдаліші дитячі роботи на всіх стінах, зовсім не лишивши вільного місця, і кабінет став схожий на дитяче сновидіння.

— Казково!

— Вона в нас така! А дітки які талановиті! Дуже здібні учні! Стараємося, виховуємо, працюємо.

— Спасибі. Можна, я за останню парту сяду?

— Звісно!.. Чого стоїте? Стільці для гостей! Лесю Михайлівно, без фокусів… — останні слова прошипіла ледь чутно.

Леся стояла біля дошки, дивилась, як усідаються гості й учні, слухала дзвіночки їхніх голосів і думала, що ж сказати. Очевидно, звичайний урок за таких обставин може бути останнім у її практиці. А незвичайний? Ет, що буде, те й буде!

— Дітки, ви, певно, помітили, що сьогодні в нас гостює особлива людина.

Учні як один повернули голівки, й Олексієві стало незатишно, ніби під рентгенівське проміння потрапив. Леся повела далі:

— Олексій Михайлович, сподіваємося, здобуде одну дуже високу посаду в країні. Він стане депутатом.

— Депутатом?

— Авжеж. Це люди, здатні міняти наше з вами життя.

— Правда?

— Ще б пак! А щоб він знав, як це зробити, допоможімо йому!

— Як?

— А намалюймо свої мрії! Ви маленькі, але громадяни. Ваші бажання неодмінно треба брати до уваги. Сподіваюся, ви не проти, Олексію Михайловичу?

Її очі… вони дивляться, а здається, ніби розкодовують. Чоловік звик ховати емоції в сейф і думати тільки головою, а тут… Незнайома зеленоока художниця легко відмикає дверцята, вивільняючи щось таке, про що він навіть не здогадувався.

— Звісно, ні. Ба більше, я буду вдячний за підказки, — і не пізнає свого голосу.

Дивується Іванович під вікнами, час від часу позираючи на годинника, бо ж кандидата давно чекають деінде. І зустріч надзвичайно важлива. Де там школі з її днем знань і уроком малювання! Біда! Ти бач, ніби сталеву вдачу має, а відпочити треба. Здає позиції!.. Ой, здає! З графіка вибився. Розслабитися хлопцеві слід, а то вибори ті й душу витрясуть. Поруч гучно впало яблуко й прикотилося по траві аж до ніг. Чолов’яга підняв, обтер широкою долонею й смачно вкусив, відчуваючи, як сік біжить аж за рукав.

— Ти бач, солодке яке! А ніби звичайна яблунька.

Зазирнув у вікно. За партами низько схилилися голівки. Дітки он малюють, аж язички висолопили. Стараються. А на біса це все? Візьмуть до уваги ваші бажання, еге! Пропаща країна! Пропаща! Бо хоч хто до корита допадається, гребе до кишені, немов кілька життів має. Прости Господи! Немов смерті не існує. Нема її. І відповідати не доведеться ніколи. Чи вони про те зовсім не думають? Ще й вихваляються: мовляв, я ось і те, і те!.. Засранці! Чолов’яга аж сплюнув і пішов до машини. Там чекатиме. І що це на начальника найшло, спитати б?