Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 63

— Ти чого, брате?

— Все о’кей.

— Льохо, не тумань. Кажи, що?

— Нічого. Відчепися, дійняли вже.

— Так… Ти ж мене знаєш. Усе одно докопаюся. Кажи, як є.

— Несерйозно все.

— Баків не забивай. Я ж не перший день живу. Бачу, що справа кепська. Що?

— Є одна дівка.

— Одна?

— Не знущайся. Закохався я.

— Що?

— Так. По-справжньому. Як зашморг на шиї висить. Не вдихнеш, не видихнеш. Навіжений, братику. Клініка. Жити не хочеться.

— Серйозно, значить…

Олексій бив кулаком у стіну, методично, як зламаний маятник, запрограмований на власне знищення. Брат мовчав. Дивився й мовчав. День, другий. На третій прийшов із самого ранку, зволік із ліжка сонного, потяг до води й ну жбурляти каміння. Пускав бабки` далеко. Вони торкалися поверхні безліч разів, проте все одно йшли під воду.

— Ми — як вони.

— Хто?

— Камінчики. Хоч скільки об воду бийся, усе одно колись на дно підеш. То чи варто мучитися?

— Ти про що?

— А нічого! Переживемо хитавицю, брате, переживемо. Розлучайся, — і глянув просто у вічі, — якщо любиш…

— Як? Ти що? Тесть роздушить.

Чоловік кинув величезну каменюку, а та блискавично пішла під воду.

— Не роздушить. Дамо собі раду. Брате, ти хоч скажи, хто вона?

Олексій шоковано дивився на водний простір із мільйонами камінців на дні й усміхався… чи не вперше за кілька місяців.

— Учителька.

— Хто?

— Малювати дітей вчить… у селі.

Старший брат присвиснув і забув, що тримає в долонях камінь.

— Оце ти, Льохо, попав!

— Сам знаю.

— Певно, то таки неймовірна земля, — шоковано констатувала Віка, усоте перепитуючи, чи правильно розчула.

— Авжеж… Учора приїхав. Навіз подарунків — кімнати замало. Зацілував бабцю… Руки цілував. Уявляєш?

— Отакої!

— Носив по хаті.

— Бабцю?

— Ні. Мене.

— Не підірвався часом?

— Віко… Я не знаю… Що це? Як це?

Голос подруги шукав опертя, але не знаходив. Логіки ж ніякої, хоч утопися.

— Кажеш, розлучається з дружиною… Ну, не знаю, Лесю, це, певно, для бізнесу його капець! Тесть кисень швидко прикрутить. І наважився… Щось тут не те.

— Не знаю… Я вже нічого не знаю. Нічогісінько! Сьогодні в школі був, привіз три десятки нових ноутбуків, спортзалу обладнав усім, чим треба, а у своєму кабінеті за мольбертами я вже просвітку не бачу. Зате Йосипівна цвіте й пахне.

— Еге… і отрутою сходить. Знаємо. Бідолашна. Певно, прикидає на самоті, чи можна з десяток років пластикою приховати? А що? Жінка досвідчена. Вона, Лесюню, у святу наївність точно б не гралася. Але… і шампанського не пила б… на весіллі.

— На весіллі?..

— Не знаю, подружко, ой не знаю… Сама думай.

— Що?

— Що-що? Чи встрявати в цю казку…

— Казку?

— Ну ти й дурненька! Хай тітка Дуся з бібліотеки прихопить. «Попелюшка» зветься.

«Знаєш, я звик до одного дерева у дворі…

Другого ніяк остаточно не приберуть.

Але коли це станеться…

оте, що лишилося, певно, також забуде,

що їх було два».

Лесі наснився сон. У ньому були тисячі дерев, і вона йде поміж них, немов яким нескінченним тунелем заввишки аж до неба. Десь гомонять люди. Здається, з-за кожного дерева хтось украдливо шепоче: «Спинись!» І вона відчуває, як сила й справді покидає її, а ноги хтось забиває в кайдани. Леся опускає очі й бачить, що вони золоті, зі щирого золота, але чомусь важчі за каміння. Іти несила. Зовсім. Голоси довкола вже кричать: «Спинись!» Вона плаче, бо розуміє, що негодна ступити жодного кроку й мусить лишитися в цьому лісі-тунелі навіки, нерухома, із золотими кайданами на ногах. І коли вже дихати стає боляче, з протилежного боку тунелю, звідти, де все таки мав бути вихід, до неї біжить вовк. Гарний. Сильний. Вільний. Він зупиняється за півкроку. Дивиться… і плаче. Із сірих очиськ котяться справжні сльози, бо звір розуміє… Якщо Леся не ступить назустріч, вони застрягнуть у лабіринті вдвох… Навіки… За півкроку один до одного…

Прокинулася мокра, розтривожена, весь день ходила, мов тінь.

— Що з тобою, дитино?

— Нічого.

Віка дзвонила й питала те саме. Тітка Дуся вголос ні про що не питалася, однак її очі мовчати не вміли, навіть Богданчик тицяв пальчиком у груди: мовляв, хрещена, ти чого?

Коли до двору під’їхало дороге авто, у Бувальцях кожна хата знала, що депутат до Лесі прилетів… теє… на крилах кохання. Жінки дивувалися, чоловіки чухали потилиці, а Йосипівна по всіх кутках мало не в рупор кричала, що покійна Устина таки навчила дівку чогось… Бо де? Де таке бачили, щоб шанований чоловік життя руйнував задля селючки нещасної? Задля сиротини. Задля байстрючки. Задля малярки пришелепуватої. І співала вона так, аж поки старший Панський особисто крізь зуби процідив:

— Сиди тихо!.. Дівка може й вище видряпатися.

— Як?

— А отак! Заміж вийде.

— За… мі… ж? За Вовка? Так хто вона, а хто він?

— Жінка, а він чоловік. Отож цить!

І ніби всі мовчали, проте Лесі здавалося, що й стовпи в спину шепочуть: «Хапай, бери, лови…» Дівчина подумки затикала вуха. Замикалася від світу, але навіть пензлі чомусь не рятували. Натомість… десь глибоко оживало відчуття, що це її хапають, беруть і ловлять. Як річ. Блискавично.

Ось і тепер засмаглий красень цілує пучки її пальців, всміхається, як Аполлон (певно, Греція вплинула) і шепоче:

— Лесюню, збирайся. Ми до мами їдемо.

— Куди?

— У гості. Тільки до неї завтра, а спершу… я покажу тобі дім.

Леся кліпає розгублено:

— Чий?

— Ходімо…

— А Богданчик? Ромашка? Бабця?

Чоловік підхоплює дівчину на руки й кружляє кімнатою, захмелілий від абсолютного щастя.

— І хто там ще в списку твоїх обов’язків? Учні, еге?

Леся просить:

— Опусти. У голові паморочиться. Я висоти боюся.

Він опускає, пригортає до себе й зазирає в очі, немов злидар, що шукає шматка хліба.

— Будь ласка. Кілька днів.

— А що… — Леся боїться проказати запитання до кінця, але воно все одно висить у повітрі.

Олексій рвучко смикає за його кінчик.

— Люди подумають? Що ти моя! Ну, хочеш, я зараз викличу помічників для всіх твоїх підопічних… Навіть для Ромашки доярку знайду. Лесю…

До кімнати зайшла бабуся. Вона стояла і якийсь час дивилася на двох, немов прагнула розгорнути книжку й прочитати наосліп, про що вона. Але книжку, на жаль, написали іноземною мовою. Хоч скільки вдивляйся в сторінки, скрізь самі ієрогліфи. От і добери — доля чи ні. Сива-сива бабуня зітхнула й лагідно прошепотіла до онуки:

— Їдь, донечко, їдь… Тобі… теє… відпочити треба.

— Бабусю…

Старенька махнула рукою:

— Не сперечайся. — І вже сама до себе мовила: — А там, диви, воно видніше буде…

Що було потім? Вибух. Інакше й не назвеш. Яскравий, сповнений сотнями кольорів та відтінків. А ще подорож скидалася на велетенський і дуже коштовний калейдоскоп, що його крутив на всі боки чоловік, якого Леся до ладу й пізнати не встигла. Олексій захоплено виявляв перед нею свій світ. Картинки змінювали одна одну, лишаючи захват і шок. Леся ловила себе на думці, що в неї повсякчас роззявлений рот, хоч скотчем його заклей.

Невже таке буває? Виходить, буває. Не в глянсових журналах, не в телевізійних сюжетах, навіть не серед музейних експонатів. Оця довершеність існує сама по собі. І в ній живуть люди. Справді, звичайні люди. Вони бачать красу щодня, користуються з неї, звикають, уважають себе за її вияв… Хоч ні. Неправильно. Навпаки. Розкіш уважають за вияв себе. Ми такі. Значить, і жити маємо так, як личить.

— Тобі подобається?

Леся дивилася на триповерховий будинок і намагалася збагнути, у якому стилі його збудовано, але відповіді не знаходила. Розкіш била в очі. Може, треба їх заплющити? А заразом нишком і себе вщипнути? Щоб переконатися, що це все відбувається з нею. Адже… ще кілька годин тому сільським подвір’ям ходив червоний півень, Мурко грівся на сонці, поглядаючи, чи не смикне за хвоста Богданчик — і ось вона стоїть у самісінькому центрі вітальні завбільшки, мабуть, зі школу в Степовому, а над головою яскраво сяє сонце.