Фортеця для серця - Печорна Олена - Страница 71

Вечір сунув крізь замети. Десь високо, може, на вершинах гір, щось вило вовком. Леся затуляла вуха, але все одно чула виття й тремтіла. Господи! Що більше вона силкувалась уникати його, то швидше верталася до його очей. Біжи не біжи — усе одно вернешся. Певно, ото воно і є. Ох уже ці гори!

Спустилася й наткнулася на рівну спину. Він сидів біля каміна просто на підлозі і щось думав. Коли помітив Лесю, його обличчя спалахнуло.

— Я вогонь розпалив. Погрійся. Як рука?

— Нічого. Уже не болить.

Леся сіла поруч. Їй чомусь кортіло будь-що всістися на підлогу. М’яка овеча шкура одразу ж увібрала страх і легке тремтіння. Багаття обдавало шкіру теплом.

— Про тебе часто згадує мама.

Леся здивувалася:

— Правда?

— Правда. І щоразу розповідає чомусь саме мені.

— Ми з нею чимось схожі.

— А я схожий на неї.

— Ото вже близнят назбиралося!

Він засміявся. Леся відповіла усмішкою. І розмова потекла, як весняна вода. То тихо жебоніла, то несла кудись, то занурювала, то здіймала на раптовій хвилі. Обом здавалося, що навпроти не хтось інший, ледь відомий — ні, навпроти гріється душа, у яку заглядаєш, мов у свою, а то й глибше. І зупинитися годі. Чи ж літ можна зупинити? Хіба тільки впасти.

Ніч минула, закутана в сніг аж по маківку, десь у хмарах сходило сонце.

— Дивно.

— Що?

— Ранок сніжний.

— Ти гадаєш, що запаси мали вичерпатися?

— Не знаю. Я не була на небі.

— Я теж. Хіба що вилазив до нього якомога ближче. Але то все одно не зовсім небо. Правда?

— Маю друга, який там буває.

Він пильно дивиться, а сірі очі теплішають і от-от вибухнуть сонячними зайчиками. Леся смішно стискає кулачки.

— Правда! То вітер.

— Знайшла винного. Вітер снігу назгрібав з усіх усюд і вирішив над нами… над тобою скинути?

— Це він зливу тоді приніс до озера.

— Бешкетник. Ти теж така?

— Яка?

— Вітряна. Твої картини прозорі й ворушаться. Чому?

— Бо ховаються.

— Від кого?

— Від світу.

— Не сховаються. Усе одно ж знайшов.

— Хто?

— Я.

Вогонь викинув вогняні цяточки, а ті лягли до ніг вуглинками.

— Скоро догорить…

«У мені сходить сонце.

Я ще не знаю, як це,

але готовий чекати

будь-скільки.

Бо коли це станеться,

кожна мить

із сонцем у грудях

буде

Вічністю».

Сонце вони зустріли вдвох, випили ранкової кави й пішли на дах, щоб дивитися, як воно плаває в хмарах. Леся задрімала, схиливши голову на його плече, а він сидів нерухомо й слухав її дихання. Просто. Як отут, коло неба, просто й легко. Серед людей інакше. Певно, жодна жива істота не ускладнює свого життя так, як людина. Він вимкнув телефон, ще ввечері надіславши коротеньку есемеску рідним, щоб не хвилювалися. А для решти просто зник. Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники — усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?

Леся всміхнулася крізь сон, і сонце одразу загойдалося на гойдалці. Чому за оцю усмішку він ладен віддати душу? Розплющила очі й крізь пелену сновидінь прошепотіла:

— Снилося море.

Усміхнувся у відповідь:

— Снігове? Бо може бути буря.

— Звідки знаєш?

— Гори супляться.

— Де?

— Он, бачиш, кудлаті брови напустили!

— Справді! Хмари такі чорні.

— Тобі не страшно?

— Ні… — і додала: — З тобою.

Буря дійшла за годину й перекинула світ догори ногами. Бушувало так, що на схилах вивертало смереки й вони падали, мовби зламані сірники. У будинку світло зникло майже одразу, Леся з Володимиром бігали поверхами й перевіряли, чи щільно зачинені вікна. Запалили свічки. Звісно, безпечніше було б зійти вниз і сидіти коло каміна, проте вони чогось лишилися на даху. Знайшли кілька ковдр, застелили ними підлогу, сховалися й лежали з переплетеними долонями, дослухаючись, як неймовірна сила ходить угорі, гупає в стіни, лютує й реве.

— А що, як зірве дах?

Він міцно тримає її долоню.

— Значить, ми злетимо.

— У небо?

— Вище.

— Вище хіба рай.

Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його:

— Рай коло мене.

— Рай?

— Мій рай — це ти.

І буря враз зникає.

Губиться.

Для неї і для нього.

Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.

Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!

Нехай вичерпуються океани!

Нехай небо прослизає крізь пальці!

Нехай зникає все!

Крім них.

Двох.

— Це і є любов?

— Любов.

— Як тісно серцю в грудях!

— Серцю… тісно в башті.

— У башті? Ти сховала серце в башту?

— А ти сховав своє.

— Навіщо?

— З оголеними серцями люди просто гинуть.

Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися… і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.

Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки «але» та інших заборон, проте жодна їх не спинила.

— Ми такі грішні.

— Ми щасливі.

Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.

— Так тихо.

— Ми самі.

— А я гадав, що світ має кричати.

— Кричати?

— Так. Земля кричить, якщо прислyхатися.

— Чому?

— Бо живе.

Його рука лежить на ній, під шкірою пульсує жилка. Леся добре її відчуває, ліпше, ніж своє серцебиття. Торкається його шрамів, перераховує, на кожен накладає цілунок.

— Звідки вони в тебе?

— Так трапилося. Тоді мені було геть кепсько. Але привиділося дівчатко із зеленими очима… як твої.

— А я бачила вовка.

— Мабуть, то я був вовком.

Леся поклала голову на груди, щоб грітися його диханням.

— Ні. То була твоя душа.

Ніжність. Безмежна. Сповнена отого сонця, що зійшло всередині й колишеться, неначе хвилі.

— Мені не хочеться, щоб нас знайшли.

— Маленька, втечімо звідси!

— Куди?

— Тобі ж наснилося море?

— Але зима.

— Квіточко моя, для нас із тобою знайдеться й літо. Є закордонний паспорт?

— Ні.

— Ш-ш-ш… То дрібниці. Спи.

Зателефонував, куди треба, а вже за півгодини телефон зробився гарячий. Світ його шукав, як велетенська риба-ненажера, що прагнула проковтнути в пащу. Де ти? Де ти? Де ти? На жоден із дзвінків не відповів, потримав довше, коли екран висвічував «Брат», а потім просто вимкнув. Знову. Наче відтяв. І пішов збирати речі, бо тільки-но розгребуть сніги, вони сховаються там, де вічне літо. І хай воно все западеться! Так, він лише відволікає кару, але вперше за життя йому до того просто байдуже.

«Мені хочеться побачити океан.

Не розумію, чому саме тепер.

Він приходить у сни

і лежить у ногах

нестерпно ніжно.

І знаєш?

Я пливу…»

Леся сховала усмішку, як квітку до кишені. Зателефонувала бабці, тіточці Дусі, Віці. Подруга довго випитувала, що не так із голосом. Відповіла, як є:

— Я щаслива!

Збентежені рідні не приневолювали розповідати все негайно. Може, відчували. Чи хотіли бачити очі, коли розповідатиме.

— Ти приїдеш?

— Приїду. Але за два тижні…

— Що ж, відпочивай, дитинко!

— Бабцю, я тебе люблю!

— Хай Господь береже!.. — і чомусь додала: — Вас.

Літак срібно торкався хмар, а Леся мружилася й боялася дивитись униз. Володя сміявся, цілував її скроні й тримав в обіймах так міцно, що, якби довелося падати, він усе одно не випустив би її з рук.

— Мені страшно.

— Під нами вода.

— Її багато?

— Око не вмістить.

Леся обережно розплющила очі, щоб у німому захопленні глянути вниз. Невже це все з нею? Невже вона летить? Куди?