Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 10

Моє прохання прозвучало тривіально — крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.

— Андрійку, прошу, подивіться за товаром. Я швидко.

Яша з товаришем розчинилися в людському натовпі, а я залишився пильнувати його крам.

Нудьгувати мені не довелося. Відповідальність, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком і ймовірними покупцями. З останніх я виділив двох молодиків, які крутилися біля яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми — хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався — «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.

— Привіт, Андрію.

— Привіт.

Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» — робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.

— Як ти? — спитала мама.

— Нормально, вчуся, — відповів я.

— Як квартира? Живеш там само?

Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.

Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.

— Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?

— Поки не потрібно.

Кілька секунд ми слухали дихання одне одного, а тоді вона спитала:

— Як батько?

Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.

— Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина — я знайшов нову роботу.

— Справді? Яку?

— Офіціантом у ресторані.

— А як навчання?

— Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?

Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.

— Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.

Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.

— Усе правильно. Бережи себе.

— Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.

— Передам.

Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.

— Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!

— Гаразд. Цілую тебе.

— І я тебе.

Я заплющив очі й зітхнув. Дамоклів меч, занесений долею над нашою сім’єю, було відведено. Проте фальшиві обіцянки, дані рідній матері, посіяли в мені смуток. Кожне слово брехні отруювало моє серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповісти мамі за умов її повного одужання.

Не встиг я сховати телефон у кишеню, як ніби з-під землі виріс Яша.

— Ну що, був хтось?

— На жаль, нікого, — відповів я, намагаючись приховати хвилювання.

— Невтішна новина. Проте в мене для вас є хороша звістка: Рая повернулася з відпустки. Щойно телефонувала.

Яша не помилився, новина й справді була для мене радісною.

Справа знайденого листа могла зрушитися з місця.

— Справді? І ви сказали про мене?

— Хіба я міг про вас забути, Андрію?

Слова вдячності не відразу спали мені на думку, але Яша й без того все зрозумів. Я записав у телефоні номер Раї і вислухав рекомендації мудрого наставника щодо майбутнього візиту до відділу РАЦСу. Розмова підійшла до завершення.

— Мені вже час.

— Будьте обережні, Андрію, — пильно дивлячись мені в очі, порекомендував крамар.

— Намагатимусь.

Ми розпрощалися.

Я пішов у львівські дворики полювати на предмети старовини.

6

Екзаменаційна сесія взяла мене в заручники майже на два тижні. Увесь час доводилося просиджувати в бібліотеці чи університеті за читанням конспектів і книжок. У цей період додому я повертався зазвичай дуже пізно, їв мало, а спав іще менше. Проте праця не миналася намарно — залікова успішно наповнювалася новими автографами викладачів, а кількість складених іспитів активно скорочувалася. Перед останнім із них мені зателефонували з «Мак-Дональдсу» і запросили на співбесіду. Це випробування також необхідно було пройти на відмінно, адже попереду канікули — найкращий для приробітку час.

У день «ікс» мені з самого ранку надзвичайно щастило. Попри хронічне недосипання кількох останніх днів, я прокинувся на півгодини раніше за будильник і, збадьорений кавою, вирушив до універу. Іспит я склав без жодних проблем і, окрилений успіхом, помчав на співбесіду.

Кабінет головного спеціаліста з персоналу виявився типовою кімнатою, заставленою стелажами з канцелярським приладдям і оргтехнікою. Переключивши увагу з інтер’єру на службовця, я відразу задивився на найвиразнішу рису його обличчя: густі брови. Вони синхронно підстрибували вгору, щойно він промовляв слово «ви». А мої очі насолоджувалися цими «батутними стрибками».

— Отже, ви… — брови вгору.

— А де ви?.. — брови вгору.

— Коли ви?.. — брови вгору.

Бров’яна акробатика спершу тішила мене, та доволі швидко втомила своїм безглуздим ритмом. Мабуть, це був тест для тих, хто мріяв стати багнетом фастфуду, і, схоже, цей тест я успішно пройшов. Питання не вимагали поглиблених знань, щоб дати на них правильні відповіді: у мене вони виходили чіткими й лаконічними. Неабияку роль відігравав досвід роботи офіціантом, отриманий іще на першому курсі, і, здається, це остаточно схилило шальки терезів на мою користь.

Олег Андрійович підвівся з місця і привітав мене із зарахуванням до команди професіоналів, а також дав кілька корисних порад. Усі настанови кадровика я слухав із фірмовою усмішкою працівника «Мак-Дональдсу», так, наче вже стояв на касі й приймав замовлення. Насамкінець він побажав мені удачі, і я, подякувавши, подався з кабінету. Попереду чекав не вельми приємний медичний огляд у лікарні, але це мене не лякало.

Початок дня видався напрочуд вдалим, і за інерцією я попрямував до центрального РАЦСу, попередньо сповістивши Раїсу Павлівну про свій прихід.

Коли я увійшов до кабінету, родичка Яші наводила лад на захаращеному папками столі. За канцелярськими теками, що обмурували жінку з усіх боків, виднілася лише голова, але й та схилялася над купою паперів. Скрип дверей змусив її відірватися і звернути на мене увагу.

— Доброго дня. Я…

— Чую, чую, чую. Ваш твердий голос із жодним іншим не сплутаєш. Проходьте, сідайте.

Я примостився на стільці, розмірковуючи над особливостями власного голосу, але Раїса Павлівна обірвала мою думку розповіддю про післявідпусткову депресію.

— Уявляєте мій стан, коли я все це побачила? — жінка здійняла руки, демонструючи розпач. — Напарниця повинна була займатися моїми справами, але захворіла. Ось тепер мені доведеться розбирати все, що накопичилося за ці тижні. Це жах!