Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 12

— Я все чую, — сказав він. — Приєднуйтесь, юначе! — І з усмішкою запропонував мені сет.

Я ввічливо відмовився від пропозиції, але разом із тим лайкнув великим пальцем, виказавши підтримку старому. Він усміхнувся і поринув у віртуальний світ. Я ж подався на кухню за бабою Наталкою.

Жінка взялася опікуватися мною: дала чистого рушника, налила теплого чаю і зайшлася з розповідями про своє життя. Ми з годину побалакали, а після другої чашки я спустився поверхом нижче і собі на радість побачив, що шістка на дверях повернулася у звичне положення, — гостини в нової знайомої скінчилися.

Ельза Олександрівна зустріла мене легкою усмішкою. Такий розвиток подій мене абсолютно влаштовував, і я, помившись і повечерявши, пішов у свою кімнату відпочивати, адже найближчим часом мене чекала безліч справ.

Медичні й інші довідки коштували нервів і часу.

Найбільше клопотів завдала поліклініка. Терапевти, дерматологи, венерологи, медсестри й інша лікарняна челядь, хоч і відрізнялася за статевими та фаховими ознаками, однак мала одну спільну рису — кишеню. Закралася думка: чи вартує нова робота таких витрат? Та відступати було не в моїх правилах. Тож, зібравши в кулак усю волю, я понад тиждень бігав від одного лікаря до іншого й урешті-решт отримав роботу в «Мак-Дональдсі».

Перший робочий день допоміг засвоїти дві прості істини фастфудівської філософії: «працювати в цьому закладі харчування доволі престижно» і «співробітник «Мак-Дональдсу», як універсальний солдат, повинен уміти все». Якщо з першим твердженням я категорично не погоджувався, то у справедливості другого досить швидко переконався на власному досвіді. Менеджер Марина пояснила, що я зарахований до команди «кру». На професійному жаргоні це означало «новачок» і давало мені право мити підлоги, чистити туалети й виносити сміття. Цим я займався до полудня під пильним наглядом Марини.

Після обіду мене відправили ближче до кухні, де інструктор Саша пояснив принципи смаження славнозвісної картоплі фрі.

— Перше: температура олії у фритюрниці. Сто шістдесят вісім градусів. Запам’ятав?

Я тупо кивнув.

— Друге: час. Час смаження картоплі — три хвилини. Рівно три хвилини. Запам’ятав?

Я знову кивнув.

— Сира картопля може лежати не більше тридцяти хвилин, смажена — п’ять.

— А якщо більше пролежить?

— Не пролежить. Наша картопля фрі — найкраща. Так, слухай далі…

І Саша своїми теревенями повів мене в кулінарний танок під музику з рецептів фірмових страв «Мак-Дональдсу». За годину всі ці чизбургери, гамбургери, фішроли і чикенроли крутилися центрифугою в моїй голові. Думки рикошетом відбивалися від термінів «картопля фрі», «чизлаваш», «макфлурі» й відмовлялися шикуватися в будь-який логічний ряд, дезорієнтувавши мене в цих кулінарних джунглях. Я присів, даючи своєму розпеченому мозку охолонути. Саша сприйняв це з розумінням.

— Усе? Втонув? Ну, у принципі, ти й без того довго протримався, як для новачка. Гаразд, на сьогодні досить. Іди домий підлогу й винеси сміття. Завтра продовжимо.

Я з радістю взявся за відро і швабру. Сьогодні мене ніхто більше не чіпав. Тільки час від часу співчутливі погляди колег промовляли: «А ти думав, тут гроші задарма платять?»

Додому я повертався пішки. Запхатися в переповнену маршрутку в моєму стані було рівнозначно самогубству, тому я, зібравши сили, повільно рушив у напрямку центру. Подекуди на шляху траплялися вільні лавочки, тоді я зупинявся, даючи ногам відпочити, а душі — насолодитися вечірньою тишею. Мрія якнайшвидше дістатися дому, прийняти душ і лягти на диван, щоб набратися сил на завтрашній робочий день, невпинно зростала. На жаль, здійснитись цим планам судилося не так швидко.

Дошкандибавши до будинку й уже стоячи перед дверима квартири, я з’ясував, що ключів у кишенях джинсів немає. Не було їх ні в куртці, ні в невеличкій сумочці.

Ще більшим розчаруванням стала відсутність удома Ельзи Олександрівни. Я постукав, потім приклав вухо до дверей, сподіваючись почути кроки хазяйки, та жоден звук так і не сколихнув моїх барабанних перетинок. Розчарування уникнути не вдалося. Ось так, за півкроку до мети, через непереборні обставини, людина може опустити руки, а повторне сходження, як відомо, потребуватиме ще більших зусиль і затрат. Вимучений роботою, спітнілий, голодний і злий, я стояв і дивився на зачинені двері квартири номер шість і відчував, як відчай підкошує мої ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.

— Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.

Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.

— Ніхто не живе… — повторив я геть пригнічено.

— Це ти, Андрійку?

— Я.

— А що сталося?

— Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.

— То заходь до нас, почекаєш.

Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, — сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.

Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.

Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву — то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, — попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.

7

— Це не твої? — спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

— Мої, — відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

— Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

— Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

— Важко вчитись, легко битись. Я — Ксеня, до речі.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася — ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.

— Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, — пожартувала дівчина.