Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 16

У під’їзді мене зустріла глуха стіна темряви.

Пам’ять воскресила незнайомця, який чатував на мене в пітьмі нашого поверху кілька днів тому. Не бажаючи нових сюрпризів, я дістав мобільний і дисплеєм узявся підсвічувати закапелки парадного. Здається, нікого. Я довіряв очам і водночас тверезо аналізував ситуацію, та страх дихав мені в потилицю: не так-то просто позбутися неприємних вражень того вечора. Сам собою викарбувався кавовий малюнок у чашці, згадалося пророцтво ворожки.

Я озирався що дві секунди, аби переконатися, що, крім мене, на сходах нікого немає.

На третьому поверсі я передусім освітив телефоном місце, де підстерігав мене Альберт. Дисплей мобільного яскравий, але не може замінити ліхтарика, тож я постійно простягав руку, щоб у темряві не наштовхнутися на якусь перешкоду. Урешті-решт тьмяне світло телефону обнишпорило кожен закуток, і я спокійно підійшов до дверей квартири. Шістка була у звичному положенні, і то був добрий знак. Я встромив ключ у серцевину замка.

Оберти механізму зрушили нічну тишину, і, зробивши останній, я полегшено зітхнув — знову будити хазяйку не хотілося. Двері прочинилися, щоправда, не повністю, утворивши люфт у десять сантиметрів. Збільшити його не вдавалося через запобіжний ланцюжок, що бездоганно виконував місію вартового, і пролізти крізь вузьку шпарину виявилося неможливим.

— Чорт, — вирвалось у мене. — Для чого це?

Морочитися з ланцюжком — марна трата часу, — компромісу нам не знайти. Вибору не було, довелося тиснути на ґудзик старенького дзвоника, що своїми затяжними хрипами сколихнув спокій у квартирі Ельзи Олександрівни. З-під дверей її кімнати миттю прослизнула смужка яскравого світла. Разом із хазяйкою вона вибралась у темний коридор і щезла зі звуком вимикача — вольфрамова нитка в лампочці нагрілася блискавично.

— Ельзо Олександрівно, це я. Вибачте, що знову розбудив вас, але тут ланцюжок…

— Я не спала.

Гостротою репліки жінка обірвала моє перепрошення, даючи зрозуміти, що не збирається слухати. «Ну що ж, — подумав я, — ні то ні». Але на цьому наша розмова не скінчилася. Не встиг я роззутись, як отримав порцію докорів:

— Андрію, вчора ви не ночували вдома.

— Так, я знаю, але я вже дорослий… — парирував я її випад, почуваючись хлопчиськом, який відчитується перед матір’ю, бо запізно повернувся з гульок.

— Мені байдуже: дорослий ви чи ні. Через вас я всю ніч спала без ланцюжка на дверях.

Від тих слів трохи відлягло — ще бракувало, аби мене пантрувала фактично чужа людина, тож я визнав свою провину.

— Вибачте, будь ласка, я про це не подумав.

— Мені шкода, що доводиться так говорити з вами, але ви мусите зрозуміти.

Мені так і кортіло сказати «не розумію», але підливати оливи у вогонь я не став. Цікаво, щоб вона видала, коли б дізналася про нашу з Альбертом розмову?

Ми домовилися на майбутнє, що в разі відсутності я заздалегідь попереджатиму її. Так було досягнуто перемир’я. Ельза Олександрівна повернулась у спальню, я ж посунув на кухню. Готуючи вечерю, намагався аналізувати останні події.

Насправді поведінка Ельзи Олександрівни останнім часом викликала занепокоєння. Я ніяк не міг зрозуміти, що з нею коїться. Цілком можливо, що вона страждала параноїдальним розладом особистості, і, враховуючи короткотривалість нашого знайомства, я міг цього не зауважити. З іншого боку, якби напади траплялися раніше, то хтозна, чи Альберт чипів тут тієї ночі. Було б непогано з ним поговорити, але де його знайти?

Що довше я думав про події останніх днів, то більше з’являлося запитань без відповідей: чудакуватість хазяйки та її не менш дивна пристрасть до ворожіння; стосунки цієї жінки з Альбертом, який замість відвертої розмови з нею підстерігає в темноті під’їзду мене; напророчена старою ворожкою небезпека. Щодо дівчинки з листа, то вона взагалі затягувала мої численні роздуми в глиб лабіринту невідомості — хтозна, з яким Мінотавром доведеться там зійтися.

Наступного дня ситуація повторилася з іще більшим розмахом.

Дорогою додому я зайшов у магазин електротоварів, і того самого вечора в нашому під’їзді від першого до третього поверхів засвітилися нові лампочки. З почуттям виконаного обов’язку я зайшов до квартири.

У коридорі було темно й тихо. Намагаючись не шуміти, я помив руки у ванній кімнаті і з продуктовими пакетами подався на кухню. Боротьба дня і ночі свідчила про значну перевагу останньої, однак це не завадило мені побачити Ельзу Олександрівну, чий силует чітко промальовувався на тлі вікна.

— Добрий вечір, — привітався я, та хазяйка, певно, була така зайнята спогляданнями, що навіть не помітила моєї присутності.

— Ельзо Олександрівно, доброго вечора.

Тільки повторне привітання вивело жінку зі стану гіпнотичного спостереження.

— Ой! Ви мене налякали.

— Вибачте, я не хотів.

Я увімкнув світло, але Ельза Олександрівна миттю запротестувала.

— Андрію, вимкніть, будь ласка!

Здивований, я загасив світло на кухні.

— Щось не так? — спитав я, занепокоєний її поведінкою.

Із відповіддю хазяйка барилася. Мабуть, зважувала: відповідати чи ні.

— Усе гаразд, — пролунало врешті-решт, і вона знову повернулася до вікна, намагаючись розгледіти там щось, відоме тільки їй.

За мить вона відступилася, щільно затягнула гардини і пішла до спальні, навіть не сказавши звичне «добраніч». Я мовчки провів її поглядом, підійшов до вікна і відхилив штору — нічого цікавого я там не побачив, тож, заспокоївшись, поплентався до себе.

Усі знахідки досі перебували на тих місцях, куди їх розіпхали у дні прискореної евакуації з попередньої квартири. Гризло відчуття дискомфорту.

«Нічого, наступних вихідних я обов’язково займуся вами».

Світанок розбудив мене приглушеними ударами.

Я розплющив очі і дослухався: «Гуп-гуп-гуп». Щось гупало за дверима кімнати. Я зірвався з дивана і мерщій кинувся до коридору. Сцена, яку я побачив, виявилася надзвичайною: Ельза Олександрівна в нічній сорочці стояла на кріслі посеред коридору і дивилася в стелю.

— Доброго ранку. Що це ви робите? — протираючи очі, запитав я.

— Ранок, Андрію, зовсім не добрий, — відповіла хазяйка, навіть не глянувши на мене.

— А в чому справа?

— А ви не чули?

— Ні.

Ельза Олександрівна нарешті повернула голову.

— Як? Ви не чули, як цілу ніч нагорі хтось ходив туди-сюди і не давав спати? — Очі Ельзи Олександрівни висловлювали мені недовіру.

— А хіба над нами хтось живе? — спитав я, згадавши слова баби Наталки.

— Ні. Та це не значить, що цього не було.

— Просто ваша сусіда казала, що в тій квартирі зроду-віку нікого не бачила.

Погляд Ельзи Олександрівни вороже націлився на мене — у ньому зблиснуло божевілля.

— А хто сказав, що це люди?

Питання жінки остаточно розбудило мене. Чути такі речі з уст дорослої людини було щонайменше незвично. Закралася підозра, що Ельза Олександрівна перебуває не в найкращому психічному стані.

— Ви на привидів натякаєте? — уточнив я, намагаючись не видати свого занепокоєння.

Ворожка залишила моє запитання без відповіді, а я дивився на неї й не вірив своїм очам. Жінка, яка декілька днів тому здавалася мені цілком адекватною, тепер говорила таке, через що можна було отримати прописку на Кульпарківській. Безперечно, останнім часом її поведінка викликала занепокоєння, однак то не було схоже на відхилення у психіці.

Наступної миті Ельза Олександрівна піднесла мої підозри до вищого степеня.

— Бачу, ви маєте мене за божевільну, — промовила вона, злізаючи з крісла.

— Та ні, — заспішив я з відповіддю.

— Ну що ж, приймаю ваш виклик. Хотілося б вам установити зв’язок із кимось, кого вже немає на білім світі?

— Що ви маєте на увазі?

— Я запрошую вас на спіритичний сеанс.

— Це коли з духами розмовляють? — напівжартома-напівсерйозно поцікавився я.

— Так. Щоб ви собі не думали, що я збожеволіла.