Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 36

Із відсутності реакції на мої слова стало зрозуміло, що Альберт знає про цей факт. Мій поспіх був недоречний.

— Словом, Ельза була впевнена, що Родіон повернувся з того світу, щоб забрати її.

— Вона вам про це говорила? — про всяк випадок уточнив я.

Співрозмовник кивнув у відповідь, і лише тепер його замкненість у цьому питанні стала для мене зрозумілою. Не скажу, що я про це не здогадувався, просто не думав, що все так серйозно. Він любив Ельзу Олександрівну, любив усім серцем. Таке трапляється на схилі літ. Буває перша любов, як у мене з Оксаною, а буває й остання, як у нього з Ельзою. Безумовно, ці почуття сильніші за попередні. У юності після кожної невдалої спроби ми думаємо, що в нас усе ще попереду; а коли у твоє волосся вплітається сивина, коли мало не щодня обличчя вкривається новими зморшками, ти розумієш, що це востаннє, тож цінуєш кожну мить.

Він утрапив у пастку. З одного боку, немічна дружина, з якою, можливо, і діти були, а з іншого — зболене серце, що наперекір його волі належало іншій жінці. І де тут вихід? Він не наважився визнати божевілля близької людини, і цим усе сказано.

— Вибачте, що раніше вам не розповів. Сподіваюся, ви мене зрозумієте, — завершив Альберт.

Більше він не сказав ні слова: розвернувся та рушив до виходу, забувши навіть про свою спадщину — колекцію джезв.

Неспішно я обійшов помешкання. Тепер тут усе виглядало по-іншому, ніж кілька днів тому: різав вухо скрип міжкімнатних дверей, на що раніше не зверталось уваги; кидалися в очі потертості на старому паркеті, що колись сприймались, як належне. Свіжий погляд усюди знаходив недоліки. Хто ходив цією підлогою? Хто торкався цих стін?

Донедавна я не надто переймався тим, що сталось, але зараз… Можливо, уява розгулялася й почала виходити за межі здорового глузду? Хтозна, може, те саме було з Ельзою Олександрівною? Бо чим іще можна пояснити її віру в повернення Родіона? Більшу нісенітницю годі було вигадати. У такому разі тепер йому мало бути за вісімдесят… Щоправда, версія про привида уже не виглядала такою ефемерною. Напис на руці Ельзи Олександрівни ще не стерся з пам’яті і, хтозна, чи коли-небудь зітреться… Чорт забирай! Усі ці історії одна за одною намотувалися на вал моїх припущень і не було тому кінця-краю.

Непомітно підкрався полудень, підганяючи мене на роботу. Під час навчання я вирішив працювати менше, а щоб не втрачати в зарплаті, — збільшив навантаження на вікенди. Востаннє глянувши на господу, я визначив, із чого почнеться прибирання, коли доведеться остаточно сюди переїхати.

— Неймовірно… Цього не може бути! — прошепотіла Оксана, щоб не тривожити подруг, які спали в сусідній кімнаті.

— Знаю. Сам іще не усвідомив, — відповів я й додав: — Попереду чекає паперова тяганина.

Оксана сиділа навпроти і, мов загіпнотизований удавом кролик, не зводила з мене очей.

За вікном казився вітер, порушуючи свистом нічну тишу. Він нещадно роздягав дерева, жбурляючи на землю їхні золотаві шатра. Я причинив кватирку.

— Лягаймо спати. Завтра працюватиму весь день.

— На роботу? — перепитала Оксана. — Ти хоч розумієш, що, за студентськими мірками, ти став олігархом?

— Розумію. Але працювати однак потрібно. І в університет треба частіше навідуватися — лекції закінчилися.

Втома таки взяла гору, і я ліг на диван. Оксана вмостилася поруч і пригорнулася до мене. Було незручно, але приємно.

2

Понеділок відчинив двері не тільки перед новим тижнем, а й справжнісінькою осінню. Вона увірвалася без стукоту, забувши про шляхетні манери.

Холод спорожнив гардероби в багатьох квартирах. Плащі та шалики змінили вішаки на людські плечі, а сезонне взуття покинуло затишні коробки, вирвавшись на бездоріжжя з калюж і болота. Мій початок тижня стартував марафоном, у якому я мав здолати всі проблеми, що лягли на плечі. У першому колі довелося змагатися з бюрократичною системою при оформленні спадщини, яку без матеріального заохочення — сплати мита й податків — не було шансів перемогти. У другому колі естафету підхопило БТІ, де відбувалася реєстрація майна. Усе це ускладнювалося додатковими перешкодами: роботою та навчанням, проте фініш був не за горами.

Мою заклопотаність помітив спостережливий Павло. Докумекав, що відсутність на багатьох парах зумовлена не банальним прогулюванням, а чимось більшим. Разом із Петром він засипав мене питаннями на одній із лекцій, і щоб угамувати цікавість товаришів, довелося розповісти про зміни, що трапилися в моєму житті.

Найбільше здивувався Павло, який завжди вирізнявся гендлярською вдачею. За лічені хвилини він запропонував із десяток ідей, що допомогли б мені не турбуватися про несвоєчасне нарахування стипендії, або й узагалі забути про роботу та розпочати безжурне життя. «У гіршому разі, — казав він, — продаси цю і купиш іншу, у новобудові. Залишаться гроші на машину, ще й рахунок відкриєш». Петро скептично посміхався, бо наперед знав мою відповідь. Та й Павло знав, хоч і демонстрував свою бурхливу фантазію.

— Ти збожеволів? — парирував я. — Продати квартиру в самому серці Львова?! Усе, годі про це. І пам’ятайте — жодного слова! Нікому!

Остання репліка прозвучала, як погроза. Насамкінець я запросив Апостолів оглянути помешкання і, дочекавшись завершення навчального дня, поспішив у відділок на зустріч із дільничним інспектором.

Поки капітан займався оформленням офіційної частини протоколу, я роздивлявся його кабінет. Комірчина нагадувала зону стихійного лиха. Скрізь бовваніли стоси справ. У кутку вони були складені одна на одну, утворивши прямокутні гори. Окремі папірці встеляли стіл і стару канапу, інші висіли на стінах як графіки чергувань і обходу території. Ліворуч стовбичила стара шафа на трьох ніжках, четвертою їй слугувала цеглина. Поруч лежали ще три, ймовірно, на випадок поломки інших підпор. Особливістю цього кабінету була низька посадка щодо рівня землі. Точніше кажучи, це був підвал із невеличким вікном, крізь яке виднілися ноги пішоходів, що снували тротуаром туди-сюди.

Господар цих апартаментів схилився над протоколом, наставивши на мене свою лисину, що у світлі настільної лампи виблискувала, мов намащена смальцем. Нарешті капітан закінчив писанину та звернувся до мене:

— Ось, прочитай, чи правильно записав.

Я взяв у руки два аркуші й хутко їх передивися. Нічого нового в них не побачив, тож переконавшись у правильності всіх даних, повернув назад.

— Ніби все добре, — невпевнено промовив я.

— Щось не так?

Щось справді було не так, але я не знав, що саме. Про те, що напис на руці покійної мав відношення до мене, казати не хотілося. Це таємниця, що не підлягала розголошенню. А говорити натяками в міліції було просто необачно, тому я поцікавився:

— Чи можна ваш номер, на випадок, коли щось згадаю?

Міліціянт уважно глянув на мене й на паперовому стикері написав номер свого мобільного.

— Згадаєш, клянуся погонами! У разі чого — зателефонуєш.

— Обов’язково.

Я підвівся з місця, та слуга закону зупинив мене:

— Не знаєш, що це за напис? — спитав слідчий, простягаючи фотокартку з назвою кладовища на руці хазяйки.

— Гадки не маю, — твердо відповів я.

— Клянешся?

Я звів брови, здивований дилетантством інспектора.

— Ну добре, можеш іти. Коли що — телефонуй.

Я вийшов на вулицю, та полегшення не відчув. Незавершена справа дихала в потилицю, й цього разу вона наблизилася впритул. Нутром відчував лихе. Ніби щось забув, проґавив, не помітив. Інтуїція не спала, чатувала на варті. Якась деталь просочилася крізь кордони пам’яті, залишивши по собі непомітний слід. Але, мабуть, іще не час був натрапити на нього.

Загорнувшись у куртку, я подався мокрим асфальтом у напрямку університету Франка, де призначив здибанку Оксані.

— Що сказали в міліції? — спитала Ксеня, на ходу розкриваючи парасолю.

— Розглядають версію самогубства.