Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 50

Ніч і монотонність, із якою носився за вікнами вітер, притлумили нашу пильність. Уже не пригадую, хто перший помітив, як мотузка, що зв’язувала нас, сіпнулась і натягнулася, мов струна. Вороня збентежилося та залопотіло крильцями так, що посипалося пір’я. Ворожка задерла голову і, не припиняючи мантрувати, налаштувалася на зв’язок із потойбічним світом. Петро схопив годинник і перевернув його сторчма — піщана цівка почала ліниво цідитися на дно. Напруження зростало. Мені здалося, що за спиною хтось прошмигнув. Павло скоса глянув у той бік, Петро, який боявся найдужче, сидів із кам’яним обличчям, не зводячи очей із годинника.

На відміну від першого досвіду, коли сеанс сприймався як вистава, цього разу я кожною клітиною відчував, що відбувається. Без сумніву, контакт було встановлено. Птах не знаходив собі місця, наелектризовуючи повітря неспокоєм, полум’я свічок мерехтіло, мов на вітрі, та й тремтіння пальців підтверджувало реальність відчуттів…

Провидиця різко здійняла руки вгору, і наші кінцівки смикнулися услід. Цей рух виявився таким несподіваним, що я мало не закричав, затремтівши всім тілом, та ворожка мене випередила. Вона вигукнула щось, схоже на «у-у-у!».

Краєм ока я побачив, як Петро перевернув годинник. Ми молились, аби пісок хутчіше збігав униз. Але в такі моменти час застигає, мов розпечене олово, залите у форму. Він стає тягарем, гальмуючи відлік. Здавалося, кожна секунда розтягнулася в рази.

Хвилювання зростало пропорційно ворожчиному бубонінню. Я не зводив із неї очей, фіксуючи кожну емоцію на обличчі. Жодне викривлення губ, коливання крил носа чи урухомлення зморщок не залишилося поза увагою — усе цинкував і запам’ятовував.

Раптом жінкою так затрясло, що я злякався за її здоров’я — подібне було з Ельзою Олександрівною. Павло, який уже не міг дочекатися кінця, перерізав мотузку за першим знаком Петра. Це «знеструмило» жінку, й вона почала битися в конвульсіях. За мить у кімнаті запанував штиль: угамувався птах, заспокоїлося полум’я свічок, корчі сивіли припинилися. Хлопці не зводили з неї очей. А мені вже терпець уривався: «Що сказала Ельза Олександрівна?! Хто мій ворог? Ну ж бо, дорогенька, отямся й розкажи все, що знаєш!»

Одкровень сподівалися і мої друзі, яким до утвердження віри в надприродне бракувало останньої краплі. На жаль, їх чекало розчарування. Жінка опритомніла та зажадала, щоб вони вийшли у коридор. Коли ми залишилися наодинці, ворожка вп’ялась у мене поглядом.

— Я маю для тебе послання.

Усе зупинилось. Я перестав чути серце. Її слова заморозили кров, скувавши льодяними капілярами все тіло. Я мав би щось сказати, але язик не підкорявся, тож заговорила вона.

— Той, хто згори, — не безсмертний. Правда — у листі.

Я спромігся лише на одне запитання:

— А конкретніше вона нічого не сказала?

— Даруйте, але з духами теревені не правлять. Вони лаконічні у своїх висловлюваннях.

Я жадібно слухав сивілу, чиї слова залягали в душу, на самісіньке дно. Випитувати ще щось, не було сенсу, тож я поперся до виходу.

Містом кружляв кислуватий запах браги, що доносився з пивоварні. Уночі він відчувався особливо гостро, в’їдаючись у ніздрі колючим сопухом. Сховавши від того смороду носи, наша трійця, минаючи примерзлі калабані, перетинала центр у напрямку пам’ятника Данилу Галицькому. Хлопці смиренно сунули за мною. Час від часу чиясь нога таки потрапляла в калюжу, і тоді тріск льоду пробуджував сонний проспект. Годинник на ратуші відбамкав третю. Я не звіряв товаришам свій план, хоча й без того було зрозуміло, що я поспішаю додому. Напевно, їм кортіло дізнатися, що я там забув посеред ночі, але я вперто вдавав німого, намагаючись зосередитися на словах ворожки.

Отже, пояснення всьому чортовинню маскувалося в рядках знайденого мною листа. Із цим усе зрозуміло. А як бути з тим, хто згори? Тут ситуація губилася у здогадках і виходила за межі здорового глузду. Але чому Ельза Олександрівна прямо не вказала на Ісаєва, змушуючи мене подумки кривуляти лабіринтом потойбічності, щоразу потрапляючи в безвихідь? І хіба дух може бути смертним? Щось тут не клеїлося, а намацати істину не вдавалося.

Тим часом Павлові урвався терпець, і він запитав:

— Ти можеш пояснити, куди ми йдемо і для чого?

— Додому, треба дещо перевірити.

— А до завтра це не почекає?

— Ні.

— Тільки не кажи, що твоя хазяйка передала привіт із того світу?

Слова друга зупинили мене.

— Не віриш, що мертві продовжують жити?

Павло загаявся з відповіддю, та все ж видав:

— Слухай, Багрію, ти зовсім із глузду з’їхав! Я не можу за цим спокійно спостерігати. Ходімо в гуртожиток, а завтра — до лікаря, бо ти нас в могилу заженеш.

— Я йду додому.

Павло глянув на Петра і таки поплентався за нами.

Дорогою ми ще перекинулися кількома словами — я пояснив, що треба забрати знайдений мною лист, бо в ньому захована істина. Більше ми не розмовляли до самого дому.

Дивно, як уночі риплять сходи. Завидна ніколи не зауважуєш тих звуків, а зараз вони розтинали тишу, змушуючи нас напружуватися, мов злодіїв. Останніми ми, звісно, не були, але й повноцінним господарем успадкованого житла я себе не почував. Та що казати, коли похід додому в супроводі друзів перетворився на справжню експедицію. Боязко ввімкнувши світло в коридорі, я те саме зробив на кухні й у ванній.

Хлопці стовбичили під дверима. Ніхто з них не зважився відволікати мене від справ, а їх було обмаль: зайти до кімнати й узяти лист. Коли я опинився за порогом, апріорі не міг помітити небезпеку, що зачаїлася за спиною. А вона, між іншим, забила останній кілок у мою психіку.

Уже точно не пам’ятаю, як Апостоли опинилися біля мене: чи то я скрикнув, чи то впав, але вони прибігли на галас і вхопили мене попід руки. Хлопці теж нічого не помітили, стоячи спиною до дверей. Кожен із них кричав мені в обличчя, намагаючись вивідати причину моєї паніки. Замість відповіді я вказав рукою в напрямку дверей, над якими, майже на цілу стіну, пломенів червоний напис. Його прочитав Павло:

— Ти мене зрадив, сину!

Озвучене послання вразило мене. Я вирвався з рук друзів і вкляк перед стіною, волаючи на все горло:

— Ні-і-і, тату! Це не так!!!

Крик розпорошився, проник у всі щілини й вирвався за межі квартири. Цієї ж миті рипнули чиїсь двері, хтось щось гукнув, десь увімкнули світло. Я ж тим часом стікав слізьми, повторюючи Апостолам одне й те саме: «Я не винен, хлопці! Я не зраджував! То було тільки раз, але мама нічого не дізналася…» Далі я почав занурюватися в забуття. Я не пам’ятав, як за підтримки приятелів залишив квартиру, як ми їхали в таксі, як потрапили в гуртожиток.

Петро запарив чаю і дав мені якусь пігулку.

— На, запий, — сказав він, простягаючи горня й таблетку.

— Що це? — запитав я, хоча ладен був пити що завгодно.

— Пий, полегшає.

Теплий чай і невідомі ліки змусили мене капітулювати перед сном. Останнє, що я запам’ятав, — рука Петра, що, ніби прощаючись, махала мені.

12

Наступного ранку світ змінився. Навколишнє середовище, що в цю пору було безбарвне, взагалі набуло монохромних відтінків. Природа стала зайвою, місто — чужим, люди — ворожими. Нікому не було до мене діла, а мені до когось тим паче. У порожній кімнаті студентського гуртожитку ніщо не заважало зірвати різьбу й випустити пару з перегрітої голови. Керований невидимою силою, я попрямував у душову та став під гарячу воду просто в білизні. Тканина намокла й обліпила тіло. Але цього виявилося замало. Я відкрутив крани в кожній кабінці й узявся почергово заходити то в одну, то в іншу, намагаючись змити свою ганьбу перед батьком. Утім, дуже швидко в душовій заклубочилися парові хмари й легеням забракло кисню. Я побіг до кімнати, залишаючи в коридорі мокрі сліди. Не гаючи часу, накинув куртку, ускочив у черевики й попрямував до ліфта.

Холодне лютневе повітря обпекло шкіру. Мороз уп’явся в тіло, змусивши кров збігтися до серця. Я безсило перебирав ногами в напрямку парку, залишаючи гуртожитки позаду. Я склав зброю. Боротьба втратила сенс. Можна до останнього протистояти видимим і невидимим ворогам, але проти батька я безсилий. Моя помилка коштувала йому спокою в житті вічному. Я виявився недостойним хоронителем його таємниці. Затиснутий лещатами сорому, я втратив здатність мислити, а ще за мить — рухатися.