Листи з того світу - Бут Сергій - Страница 55

Зранку Апостоли принесли в мою кімнату струдель замість іменинного торта.

— Старенький, із днюхою! — одночасно вигукнули друзі.

Я задув символічну свічку, запалену Петром, і ми утрьох почали ласувати пирогом. Гримчак про святкування знав, але на наші дзвінки не відгукнувся, що викликало занепокоєння. Після сніданку до полудня час тягнувся повільно, а рівно о другій задзвонив телефон. Я ще ніколи не чув, аби Яша був таким стриманим. Він не сказав звичного «доброго ранку, Андрію», не пожартував щодо моїх знахідок, натомість серйозно заторохтів:

— Андрію, зайдіть-но до мене на «Вернісаж»!

— Гаразд, а що сталося?

— Це не телефонна розмова, покваптеся!

Яша розпалив у мені такий інтерес, що я негайно почав збиратися. Друзяки заінтриговано спостерігали за мною, але, пам’ятаючи про вірогідність прослуховування квартири, не сміли ні про що питати. На вулицю вийшли разом.

— Я на «Вернісаж». Будьте вдома, пильнуйте камери.

Не було часу вислуховувати запитання Апостолів, що сипалися одне за одним. Друзі вивели мене з арки та повернулися в помешкання, а я поспішив на ринок.

Крамар чекав. Коли я підійшов, чоловік перестав торгувати й миттю перемкнув увагу на мене.

— Нарешті ви прийшли!

— У вас щось термінове?

— Пам’ятаєте презентований мені портфель?

— Звісно.

— Там був фотоапарат.

— Здається…

— Я подарував його давньому колезі — Олегу Головацькому. Ви собі уявити не можете, що він виявив…

Яша заінтригував. Я зосередився, услухаючись у кожне його слово. Із нетерпінням чекав розв’язки, що могла б поставити крапку в цій справі, але після наступної репліки крамаря зрозумів, що доведеться вдовольнитися лише комою.

— У фотоапараті була плівка, — повідомив приятель.

— Плівка? — перепитав я. — І що там?

— А це ви дізнаєтеся в самого Олега.

Розмові завадила ніжна мелодія сопілки, що зазвучала зовсім поруч. Спочатку я не міг второпати, чому вона мене так бентежить, але сон ще не розвіявся. Знак, що подавала доля, не можна було оминути. Я подався до сусіднього прилавка з гуцульським причандаллям і купив у продавця інструмент, у сні подарований мені батьком.

— Вибачте, сподобався звук, — пояснив я, повернувшись до Яші. — Де проживає ваш товариш?

Я хутко записав адресу фотографа і, подякувавши гендляру, помчав до трамвайної зупинки. Те, що сказав Яша, могло спричинити ефект бомби або… мильної бульбашки. Так чи так, але інформація вимагала перевірки. Я з нетерпінням рахував зупинки. На передостанній зателефонував Ростик.

— Привіт, із днюхою тебе! Бачив пропущені дзвінки, але я на безгучному… Багрію, часу обмаль, твій привид увімкнув мобільний. Братові колеги засікли, зараз вони ведуть мене за ним.

— Що? Що? — не повірив я своїм вухам.

— Ти що, глухий? Він крутиться містом, я на братовій машині в нього на хвості. Не погано було б отримати підмогу…

— Я зараз на Підзамче, забереш?

— Чорт, він кружляє між Шуварами, здається, у центр рухається. Попередь святош, підберу, кого зручніше буде. Треба взяти цього покидька за яйця! Зробимо тобі подарунок. І не забудь мій презент, із ним безпечніше!

— До зв’язку!

Я негайно набрав Апостолів і попросив бути напоготові — забава почалася, подарунки сипались один за одним.

Пан фотограф виявився знатним фахівцем — попри пенсійний вік не покинув улюбленої справи. Квартиру, мов галерею, прикрашали фотороботи майстра, а ванна кімната слугувала лабораторією для проявлення плівок. Саме там досушувалися знимки зі знайденого фотоапарата. Пан Головацький показав себе ще й гостинним господарем — частував мене настоянкою власного виробництва та пірниками, спеченими його дружиною. Вона жила окремо, маючи алергію на хімічні розчини, але продовжувала кохати й турбуватися про чоловіка.

— Плівка має душу, власне життя та смерть, — мовив пан Головацький. — Іноді вона воскресає, як у вашому випадку. А «цифра» — то продукт інкубатора. Якби вона пролежала стільки часу, як ваша плівка, то невідомо, на чому її мали б переглядати, — носії змінюються щороку. Люди вигадують нові пристрої, нові формати, програми, а вони спотворюють правду. Розумієте?

Я розумів фотографа, але совався на стільці, знаючи, що зараз Ростик стежить за тим, хто скаламутив воду в цій історії. Раптом задзвонив мобільний. Я перепросився й увімкнув телефон.

— Багрію, ми з Гримчаком котимося з Шевченка на Рясне, — забелькотів Павло.

— Зрозумів. Тримайте мене в курсі.

Хоч одна звістка мене заспокоїла. Я подивився на господаря, який повернувся з ванної, — він також мав втішну новину.

— Ще десять хвилин, юначе.

— О’кей.

Поки був час, пан Олег продемонстрував мені деякі зі своїх робіт. Їх без перебільшення можна було назвати шедеврами. Сюжети з життя горян, портрети сільських жителів, уміло зафіксовані жанрові сцени — кожна світлина розповідала історію чийогось життя. Роботи вартували більшої уваги, але настав час побачити те, за чим я прийшов. Фотограф удруге навідався до ванної й цього разу повернувся зі знимками. Я з нетерпінням узявся їх роздивлятися.

Спочатку попадалися чорно-білі кадри Львова, навіки завмерлі старенькі трамваї, випадкові обличчя. Потім око спинилося на фотографії воріт Личаківського кладовища. З’явилося хвилювання, бо наступне фото демонструвало склеп — той самий, де спочивали діти матері Ельзи Олександрівни та Родіона. Знаючи, хто автор фотографій, я запанікував.

Наступні світлини містили невідому споруду, схожу на школу з маленьким хлопчиком. На кадрах він здебільшого виглядав статично. Я ретельно вдивлявся в кожну знимку, намагаючись не проґавити якусь важливу деталь, але ніщо не викликало підозр, аж до двох останніх фотографій. На одній із них шкільна локація змінилася спортивною, на її тлі хлопчик вправно підтягувався на поперечині. На другій був закарбований його портрет. Усе стало на свої місця! Усі крапки над «і» розставило обличчя дитини. Я знав його! Образ Привида спопелився й розсіявся в просторі та часі. Усі ребуси вмить розгадалися, за винятком методів, якими вони складались! Але це вже не грало жодної ролі — криваву й підлу історію розкрито!

Пан Головацький, певно, зчитав із мого обличчя шквал емоцій, викликаний світлинами, тому поцікавився:

— Усе гаразд? Знимки стали в нагоді?

— Ви навіть не уявляєте, як ви мені допомогли! — випалив я. — Можна їх забрати?

— Звісно-звісно! Вони ваші.

Настав час діяти.

Годі вже ховатися й вичікувати, коли тобі завдадуть удар у спину.

Треба було бити першому, як вчив батько!

Я вибіг на вулицю й набрав Гримчака — абонент перебував поза зоною досяжності.

Почергово зателефонував Апостолам, але і з ними не було зв’язку.

Чорт забирай! Гра ставала небезпечною! Напруга зростала. Я переконався, що пістолет Ростика надійно закріплений за поясом і рушив додому. Оселя пустувала. Повторні дзвінки друзям виявилися безрезультатними. Я не знаходив собі місця, знаючи ім’я злочинця. Раптом я почув, як хтось швидко вибіг на четвертий поверх. Рипнув замок, відчинилися двері і почулося човгання кроків із коридору до кімнати над моєю головою. Метушня не припинялася, скидалося на те, що хтось хутко збирає речі, якщо не сказати — замітає сліди. Я знав правду, і вона підштовхнула мене до дій. Або зараз, або ніколи!

Двері у восьму квартиру виявилися відчиненими. Я дістав зброю та ступив у темний коридор. Із кімнати продовжували лунати звуки поспішної евакуації. Це дозволило мені непомітно зайти всередину. Чоловік стояв спиною, зігнувшись над величезною сумкою, у яку поспіхом скидав усілякі речі.

— Кудись поспішаєте, пане Оресте? — спокійно запитав я.

Зачувши справжнє ім’я, Дем’ян зупинився й озирнувся, а коли помітив пістолет просто завмер.

— Як дізнався?

Залізна витримка, продемонстрована неповнорідним братом Ельзи Олександрівни, збила з пантелику.

— Підкидаючи портфель у підвал, ви забули витягнути плівку з фотоапарата свого батька, — чесно відповів я.