Один в океані - Бомбар Ален - Страница 28

«Я вже не вірю, що можу зустріти якийсь корабель. Океан — вимерла пустеля, нікого немає, я зовсім самотній. Коли досягну 50° західної довготи, тобто днів через десять (тоді я наївно вірив у це!), якщо тільки кораблі не зустрінуться раніше, — почну засвічувати сигнальний ліхтар».

Останнім часом мене частенько відвідують акули, та я вже звик до таких візитів і ставлюся до цих хижаків з глибоким презирством. Жалюгідні боягузи! Досить їх тільки стукнути легенько по носі, і вони одразу ж кидаються навтіки. Звичайно все це відбувається так: акула наближається і починає штовхати мордою човен. Я хапаю весло і, розмахнувшись, щосили б'ю акулу по голові; переляканий хижак блискавично пірнає і зникає в глибині. Мої друзі доради, мабуть, тішаться з цього видовища, проте все ж, коли з'являється страшна потвора, вважають за краще триматися на пристойній відстані.

Певно, доради ставляться до мене з глибокою довірою та повагою, бо навколо «Єретика» їх збирається чимдалі більше.

5 листопада я став свідком справжнього феєричного спектаклю. Я часто зустрічав зграйки летючих риб. Звичайно вони вистрибують з води і летять якусь мить над хвилями, наче планери. Але коли на них кидаються мої доради, летючі риби починають перестрибувати з гребеня на гребінь. Злегка торкаючись хвостом поверхні води, вони одночасно відштовхуються плавцями, наче крильцями, щоб злетіти проти вітру і втекти від переслідувачів.

Але доради надзвичайно спритні. їх не обдуриш. Виставивши з води спинні плавці, вони, наче торпеди, мчаться за своїми жертвами і наздоганяють їх саме тоді, коли ті падають у хвилі. Маленькі хитруни думають, що занурюються в море, насправді ж вони потрапляють у хижі пащі дорад.

Крім цього, мені пощастило сьогодні побачити ще одне незвичайне видовище: зграя «морських серпокрильців» переслідувала величезний косяк летючих риб. Не розумію, звідки у відкритому морі взялися ці птахи, аж одинадцять штук.

Згодом виявилося, що саме того дня «Єретик» пропливав дуже близько від островів Зеленого Мису, але, звичайно, я цього не знав.

Між іншим, про птахів. Звичайно потерпілим кажуть: «Якщо ти бачиш багато птахів, — це значить, що земля близько».

В даному разі таке твердження цілком відповідало істині: земля знаходилася від мене за якихось 60 миль, і тільки вітер та течія заважали мені наблизитися до неї.

Потерпілим, крім того, кажуть:

«Птахи завжди летять у тому напрямку, де знаходиться земля».

Однак ці птахи летіли на захід, в напрямі землі, до якої було щонайменше 1500 миль, і жоден з них не звернув на південний схід, де зовсім близько лежать острови Зеленого Мису. Навіщо ж вселяти в потерпілих обманливі надії на порятунок, які щезнуть, мов міраж, і лише прискорять кінець нещасних! Того ж дня я записую в щоденнику: «Сьогодні неймовірна спека. З насолодою випив би кухоль пива! Найбільше мучить відсутність прісної води. Як уже мені остогид отой риб'ячий сік! Коли б зараз пішов дощик! Хоч часом сонце і ховається за хмари, а океан, як і раніше, хвилюється, дощу все-таки немає і взагалі ще не було. Коли ж він нарешті піде? Я не відчуваю спраги. Мені просто хочеться чогось смачного, як тій людині, що наїлася макаронів, а потім охоче поласувала б ще й курчам. Я не хочу пити, але думка про прісну воду невідступно переслідує мене.

Вночі 6 листопада на мене знову напала акула, цього разу якась незвичайна. Мабуть, цей хижак уже скуштував людського м'яса і тому нічого не боїться. Раз у раз акула б'є мордою в дно човна. Я прив'язав ніж до кінця весла і приготувався до захисту. Акула перевертається, щоб кинутися на мене збоку, але в цю мить я блискавично встромляю свою зброю в черево акули і розпорюю її від хвоста майже до голови.

Очевидно, мій човен дуже подобається рибам, певно, вони бачать у ньому цікавого і корисного супутника, бо оточують мене тепер з усіх боків. Стільки риби я ще ніколи в житті не бачив, навіть в акваріумі Океанографічного музею Монако. Хай би подивилися ті, хто пророкував, що я нічого не зловлю в океані! Уявляю їхній вираз обличчя!

Через деякий час, коли я робив якісь нотатки, несподівано з'явилася ще одна акула, значно більша, ніж попередня — завдовжки метрів п'ять. Ну й страховище!

Морда плеската, паща широченна — вигляд справді страхітливий! Стривожений, я поспішно перекриваю всі клапани між камерами поплавців. Така обережність необхідна: якщо акула навіть і прорве одну з камер, у мене ж лишаться ще чотири запасні.

Однак ці хижаки взагалі боягузливі, а вдень і поготів. Акула, обнюхавши рульове весло, звертає, і, зробивши кілька кругів навколо човна, пливе геть.

Дивлячись на неї, я пригадую своє недавнє купання в океані. Яка необережність! Я ладен надавати собі ляпасів: адже коли б отака акула напала на мене у воді, справа могла б обернутися дуже погано!

Уночі я ще слухаю радіо, але звук став таким тихим, що нагадує шепіт. Щоб уловити його, доводиться припадати вухом до радіоприймача. Тепер я втратив останню можливість визначати свої координати за точним часом. Визначати курс за Полярною зорею я не вмію, до того ж дзеркальця мого секстанта помутніли від морської води і я не можу ними користуватися вночі. Тепер я втратив будь-який зв'язок із землею, до мене вже не доходять ніякі вісті, і я поступово починаю забувати навіть голос людини. Віднині я чутиму тільки один голос — свій і перестану відрізнятись од мешканців океану, які оточують мене. Дедалі більше мої відчуття, мої сприйняття стають схожими на їхні, я дивлюся і реагую на оточуючий світ точнісінько, як вони. Ми їмо однакову їжу і разом полюємо на летючих риб. Щодня, рівно о четвертій годині, до мене прилітає кочурка-буревісник, моя давня знайома. Доради — це мої підопічні. Ми однаково страждаємо від спеки. Вони ховаються від сонця під човном точнісінько так, як я ховаюсь пополудні в тіні вітрила. Оце й уся різниця.

Мені стає дивно, коли я починаю думати, що десь там, на землі, є люди, що занадто турбуються про свій одяг і зовнішній вигляд… Або про те, що є люди, які живуть спокійним, правильним життям… Невже це можливо? Я тепер живу сьогоднішнім днем, встаю і лягаю разом із сонцем і взагалі повертаюся до первісного, тваринного життя.

І досі не можу без хвилювання перечитувати записи тих днів, коли я почав втрачати сили. Я бачу, як все помітніше міняється почерк. На ньому позначається біль самотності і безмежна туга. Щоденник ст. моїм єдиним другом, якому я можу вилити свою нудьгу та скарги. У перші дні я списував щоденно одну-півтори сторінки, а зараз вкриваю карлючками дві-три з половиною.

П'ятниця, 7 листопада. Вже двадцять днів, як я в Атлантичному океані. Канарські сірники нікуди не годяться. На щастя, я мав кілька коробок хороших марокканських сірників, які добре горять навіть тоді, коли їх намочити у воді, а потім висушити на сонці. Але їх доводиться заощаджувати.

Ніч минула спокійно, весь час повівав вітрець, і я добре виспався. Коли я прокинувся, щоб дочекатися сходу місяця, і глянув на океан, він здався мені дивною і страшною істотою. Здавалося, що навколо мене інший, казковий світ, зовсім не схожий на наш, світ рухливий, живий і незбагненний, наче я перебуваю на іншій планеті.

В глибині то там, то тут спалахують вогники. В океані вирує життя, про яке ми можемо тільки здогадуватися. Наче в хмарному небі, там мелькають довгі блискавки. Навколо човна вистрибують риби — німі актори таємничої драми. Ми не бачимо її, бо тонка плівка поверхні ховає під собою зовсім інше, чуже нам і незрозуміле життя».