Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 149

Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив:

— Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант — точність. — І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: — Ви не збираєтеся пальнути мені в спину?

— Що ви, Йоганне! — здивувався Дітріх. — Як це так? Мені здається, ми все владнали? — І додав з повагою: — Я розумію вас. Генріх Шварцкопф — ваш друг, і ви вчинили навіть благородно.

— Ну, тоді, все.

Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати.

У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт.

Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, — подумав він, — нерви не витримують, нерви. — І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? — Це вже розпущеність, — засудив себе Йоганн. — Найганебніша розпущеність. — Пообіцяв собі мстиво: — Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця.

Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж.

Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби:

— Цей тип хотів напасти на мене.

Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав:

— Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок — і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті.

— Ви захищалися від СД, — сказав Вайс. — Од Віллі Шварцкопфа.

— Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, — сказав Дітріх. — Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів.

— А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа?

— Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. — І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: — Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається?

Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив:

— Панове, я змушений залишити вас. Він, — Генріх кивнув на Вайса, — прийшов за мною, щоб… — Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. — Щоб він або я… — Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: — Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно!

Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився:

— Я потопаю, розумієш, потопаю! — Його руки й обличчя були бліді і мокрі від поту.

Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна:

— Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини.

— Ти що, вже повернувся з тюрми після страти?

— Ні, мене возили в концтабір. — Усміхнувся. — На екскурсію. Я нализався зранку, от вони і повезли провітритися.

— Ну і як, сподобалося?

— Так, — сказав Генріх. — Але чому лише їх? Треба і нас усіх. Щоб нікого не лишилося. Сама порожня смердюча земля, і на ній нікого, жодної людини. Жодної! Людина гірша за вошу, гірша…

Йоганн вичавив лимон у склянку з содовою водою, змусив Генріха випити. Генріх, хитаючи головою, судорожно ковтав воду. Потім, розкинувшись на кушетці, довго лежав нерухомо. Йоганнові здавалося, що він заснув. Але Генріх розплющив очі, сів і сказав тверезим голосом:

— Ти прийшов, чудово! — підійшов до столу, не вагаючись, поспіхом написав записку, поклав у конверт, заклеїв і, даючи його Вайсові, недбало кинув: — Я готовий.

— Дурниці! — сказав Вайс. — Все це безглуздо, як сновидіння ідіота.

— Виходить, злякався?

— Саме так! — розсердився Вайс. — Злякався.

— Ну нащо ти брешеш? — запитав Генріх. — Нащо?

— А якого дідька я казатиму тобі правду?

— А колись ти казав…

— Кому?

— Ну хоча б мені.

— А ти сам здатний казати правду?

— Тобі?

— Так!

— Що ти від мене хочеш?

— Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто?

— А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул.

— Не буду, — сказав Вайс. — І взагалі ось що я зроблю. — Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: — Ось! Дурниці — прах!

— Даремно, — заперечив Генріх. — Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо.

— Та що з тобою?

— Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. — Сказав уїдливо і злісно: — А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники.

— Еге ж! — сказав Вайс. — Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді!

— От я й звільню її для тебе!

— Яким чином?

— А ось яким. — Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці.

— Облиш, цим не кокетують, — докірливо промовив Вайс. — Зрештою якщо тобі й доводилося брати участь у акціях…

— Я нікого не вбивав! — істерично крикнув Генріх. — Нікого!

— Отже, ти вирішив почати з мене? — запитав Вайс.

— Ти ж мене образив, і до того ж… — Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив.

— Не розумію, — запитав Вайс, — нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства?

— Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід…

— Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати.

— Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!

— Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?

— Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.

— Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше.