Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 155

— Тільки, знаєш, — сердито сказав Генріх, — не нав'язуй мені, будь ласка, ніяких вірувань. — Я хочу залишатися вільним.

— Сам?

— Там побачимо, — ухильно відповів Генріх. — В усякому разі, тепер я не з тими, з ким був. Цього тобі досить?

Вайс промовчав. Він думав про одержану через зв'язкового ще до цих ризикованих розмов з Генріхом шифровку від Баришева.

Баришев передбачливо казав про основне:

«Все сам. Адже і там люди. Знайди, переконай. Шварцкопф Генріх? Відмежуй од Віллі. Рудольф не захотів бути з ними. Його вбили. Якщо син піде далі за батька, він зробить там набагато більше, ніж можеш ти. Це буде найкраще, що ти зробиш».

Значить, Вайс повинен домогтися, щоб Генріх став його соратником.

54

Як завжди після вдало проведеної операції, Зубов з особливим запалом узявся за службові справи. На цей раз йому доручили керувати будівництвом складів для зберігання металолому.

Власне, складів можна було не будувати, а обмежитися прилеглими до залізниці платформами, укріпивши їхній фундамент. Але Зубов підтримав проект архітектора Рудольфа Зальцмана, представника круппівської фірми і племінника одного з її директорів. Зальцманові надзвичайно хотілося побудувати монументальні, з гробоподібним дахом і строго суворі, в стилі Третьої імперії, споруди. Так і було вирішено, а це вимагало багато часу, додаткової робочої сили і цінних будівельних матеріалів.

Канцелярія Зубова містилася в критій дрезині, і він легко подорожував по будівельних об'єктах, розпікаючи підлеглих за найменший промах. Демонструючи нетерпиму вимогливість, він примушував підлеглих переробляти вже наполовину зроблену роботу, твердячи, що йдеться про німецький технічний престиж. Зубов був такий зайнятий, що Йоганнові лише на другий вечір після операції вдалося побачитися з ним.

Як уже не раз бувало після вдалих вилазок, Зубов доповів Вайсові про цю чудово виконану операцію надзвичайно лаконічно. Дуже вже йому хотілося, щоб Йоганн сам детально розпитав його.

Але Йоганн, ніби з помсти за це неприховане торжество Зубова, вислухав його надто стисле повідомлення, як щось цілком закономірне, і ні про що не розпитував. Він лише поцікавився, чи не можна влаштувати побачення Шварцкопфа із звільненими німцями і чи може ця зустріч вплинути на Генріха в потрібному напрямку. Зубов образився:

— Виходить, тобі ці німці потрібні були лише як співрозмовники для твого есесівця?

Йоганн відповів стримано:

— Якщо Генріх Шварцкопф буде з нами, вважай це за найкраще з усього, що ми тут зробили.

Зубов недовірливо всміхнувся. Поміркувавши, він все-таки обіцяв усе влаштувати, але просив кілька днів на підготовку. Основні труднощі, як він пояснив, полягали не в тому, щоб організувати зустріч, а в тому, що треба було ще з'ясувати, чи ці німці придатні для розмови з Шварцкопфом, чи ні.

А ось про те, як виконав своє завдання Ярослав Чижевський, Вайс розпитав Зубова з особливою ретельністю. І виявилося, що зовсім не все тут гаразд.

Чижевський з'єднався з групою польських патріотів, передав їм матеріали, які незаперечно свідчили, що пан Душкевич — давній провокатор. І вся група розосередилася. Люди пішли в глибоке підпілля. Але замах на Шварцкопфа не анульований, лише термін пересунувся. Отже, життя Генріха, як і раніше, в небезпеці. І винен у цьому Йоганн, бо не вважав за потрібно вчасно розповісти про все Зубову.

Тепер Зубов пообіцяв Йоганнові зробити все, щоб відвести небезпеку від Генріха. Він бачив, як турбується Йоганн за життя Шварцкопфа, і мимоволі його охопили ревнощі. Ніколи ще, навіть у хвилини смертельної небезпеки, Зубов не помічав, щоб Йоганн так хвилювався. І за кого хвилювався? За цього німця, хоч який би він там був потрібний і важливий для справи. Отже, Йоганна єднає з Генріхом, крім усього іншого, ще й дружба. А Зубов вважав себе тут єдиним справжнім другом Йоганна. Що ж це виходить? Виходить, він тепер тільки підлеглий, що виконує доручення. А Йоганн весь вільний час віддаватиме цьому німцю, і, можливо, цей німець важитиме для нього більше і навіть робитиме більше, ніж робив Зубов.

З виразу печалі, гіркоти, що відбилися на обличчі Зубова, Йоганн чутливо збагнув, що ця розмова вразила товариша. Було щось наївне в його образі. Але одночасно і по-справжньому чисте. Люди, безстрашні перед лицем смерті, часто розгублюються, коли життя стикає їх з холодною розсудливістю, байдужою ощадливістю.

— Ти зрозумів мене правильно, — лагідно звернувся він до Зубова. — Генріх ще дуже не стійка людина, він ніби в тумані блукає: може до нас прийти, а може і на нас піти. І я з ним, ну, як з хворим, чи що.

— Добре, — сумно погодився Зубов. — Лікуй…

Йоганн подумав, що міг би нагадати Зубову про Брігітту, але стримався, боячись уразити друга: адже для нього теж все це було до болю тяжко. Прощаючись, Зубов порадив Вайсові відвезти кудись Шварцкопфа на кілька днів, поки Чижевський знову налагодить зв'язок з польською групою.

Це цілком влаштовувало Йоганна, тим більше, що він мусив виконати давнє доручення доктора фон Клюге. Крім того, не можна було не зважати на документи відрядженого, що давали суттєві привілеї. Відрядження давало також можливість розкрити перед Генріхом ще один бік підлої работоргівлі, від якої не тільки керівництво СС, але й німецькі промисловці та імперські чиновники мали великі прибутки.

Генріх відразу ж, навіть не поцікавившись метою службового відрядження Вайса, погодився супроводжувати його. Йоганн вирішив поки що мовчати про цю мету, тим паче, що Віллі Шварцкопф доручив Генріхові перевірити, чи успішно виконує адміністрація табору секретний наказ про розробку проекту методологічної інструкції для тих есесівців, які, коли виникне така потреба, мали уподібнитися до в'язнів і загубитися серед них. Коли Вайс запитав Генріха, навіщо це керівництву СС, той відповів зневажливо:

— А дідько їх знає! Але не думаю, щоб есесівці пішли на такі злигодні тільки з бажання доносити на в'язнів.

— А все ж таки навіщо?

— А пам'ятаєш, з якою насолодою фон Зальц філософствував про соціальну силу страху? — нагадав Генріх. — Я думаю, все через цей всеохоплюючий страх.

— Не розумію тебе.

— Ну як же! Ті, кого переслідує страх, намагаються позбутися його, сховатися де завгодно, навіть у концтаборі під виглядом в'язнів. Це і є порятунок від розплати. — Додав з усмішкою: — Недавно дядько показав мені ампулу з ядом — він тепер завжди носить її з собою в запальничці. І завжди з тривогою обмацує верхню кишеню кітеля — перевіряє, чи не забув цю запальничку. А як намацає, віриш, обличчя його стає нахабним, глузливим: ось, мовляв, що б там не було, я можу від усього відразу врятуватися; я-то вже викручусь!

— Він серйозно думає про самогубство?

— Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його.

— Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно?

— Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості.

— Які?

— Ох і провінціал ти, Йоганне! — розсердився Шварцкопф. — Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії?

Вайс заперечно похитав головою.

— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.

— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.

— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.

— Коли закінчиться війна?

— А ти що, дуже поспішаєш?