Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 159

Якось один офіцер дозволив собі пожартувати з цього приводу. Генріх з нищівною зневажливістю втупився в жартівника і так зловісно запитав, чи не адресовано цей жарт одночасно й фюрерові, який є найвищим зразком стриманості, не п'є нічого, крім мінеральної води, що обличчя есесівця посіріло і він довго вибачався перед Генріхом, злякано зазираючи в його невблаганні суворі очі.

Тепер, коли вони залишалися вдвох, ролі їхні мінялися: вже не Вайс допитував Генріха, в чому той вбачає мету життя, а Генріх наполегливо випитував про це у Вайса. І якщо раніше Генріх у гніві викривав мерзенну поведінку берлінських правлячих кіл, то тепер, коли Вайс намагався розповідати про звичаї старших офіцерів абверу, Генріх перебивав його, стверджуючи, що рейх не рай, а держава, яка відкрито оголосила насилля своєю політичною доктриною. І ті, кому доручено здійснювати політику рейху, повинні мати міцні нерви і таку ж мускулатуру. Щодо моралі й звичаїв, то аморально застосовувати ці поняття до людей, які звільняють життєвий простір для встановлення на ньому нового порядку.

Вайс слухав просторікування Генріха, радіючи з тої швидкої метаморфози, що з ним сталася. Що не день Вайс усе більше поважав його. Генріх став надзвичайно обережний, не хотів бути відвертим навіть з ним, з Вайсом. Він зробився цілеспрямованим, стриманим. Зникла квола, нестійка істота-мученик, яку зовсім недавно називали Генріхом Шварцкопфом.

І Вайс із задоволенням помічав, що Генріх ніби відходить од нього, заклопотаний «особливо секретним дорученням Берліна», як він сказав.

Але якось Зубов повідомив Вайсові: Генріх вимагає, щоб Хеніг влаштував йому зустріч з радянським розвідником. Генріх пояснив, що має важливі відомості, і вважає, що необхідно передати їх не через когось із посередників, а лише в руки радянському розвідникові.

— Гаразд, — погодився Вайс. — Я з ним зустрінуся. — І назвав найбільш підхоже для цього місце.

— Краще я піду, — запропонував Зубов. — Може, ще рано тобі розкриватися? Все-таки не варто ризикувати.

— Дякую.

— За що? — запитав Зубов.

— Ну, за обережність.

— Та я за тебе хвилююся.

— А я думав, за всіх нас.

— Даремно ти до мене прискіпуєшся, — образився Зубов. Але довго ображатися він не вмів і одразу похвалився: — А я недавно промовищу втнув перед загоном тодтівців — не згірше самого фюрера. — Признався: — Правда, з папірця. Суцільні цитати. Але по-снайперськи в стиль попав. Надихнув усіх до очманіння.

— Молодець.

— Гидота, — махнув рукою Зубов.

Хеніг повідомив Генріхові день, час, місце зустрічі з представником радянської розвідки, зв'язаним з німецькою антифашистською групою, а також пароль, відповідь, прикмети.

Вайс ще здалеку побачив Генріха.

Набережна Вісли була безлюдна. І хоча день видався сонячний, жаркий, на пляжі — лише німецькі солдати. Найсолідніші з них терпляче сиділи з вудочками. Вайс сперся на парапет і почав дивитися на воду, вкриту жирними плямами мазуту.

Коли Генріх підійшов трохи ближче, він обернувся до нього всміхаючись.

Але Генріх не зрадів цій зустрічі. Його обличчя відбивало скоріше прикрість, ніж здивування. Кивнувши, він запитав байдужим тоном:

— Виявляється, ти полюбляєш свіже повітря.

— Так, — сказав Вайс. — У місті пилюга і важко дихати. — І пішов поруч з Генріхом.

— Тобі куди? — запитав Генріх, озираючись.

— Байдуже, куди хочеш.

— Пробач, — сказав Генріх, — але мені інколи хочеться побути на самоті.

— Тобто ти просиш мене щезнути?

— Ти дуже догадливий, — усміхнувся Генріх.

Вайс простягнув руку і по-дружньому застебнув третій згори ґудзик на його кітелі, потім застебнув такий самий ґудзик у себе на грудях, пояснив значуще:

— Ми з тобою сьогодні, здається, однаково недбайливі.

Генріх, вражений, пильно подивився йому в очі.

— Ну! — наказав Йоганн.

— Рейн, — механічно пробелькотів Генріх.

— Волга.

— Цього не може бути! — запротестував Генріх.

— Чому?

— Та як же так: ти — і раптом?! — Генріх навіть відсахнувся.

— Ну що ж, познайомимося? — Вайс простягнув руку.

Генріх нерішуче потиснув її:

— Все-таки це неймовірно або…

— Я розумію тебе, — сказав Вайс. — Потрібні докази?

Генріх кивнув.

Вайс запропонував спуститися на берег і пройти на брандвахту, яку він ретельно оглянув раніше. Кращого місця для відвертої розмови важко було знайти.

— Сідай. — Вайс показав Генріхові на дерев'яний, розщеплений і протертий канатами кнехт, схожий на гігантський трухлявий гриб.

— А ти?

— Читай, — наказав Вайс, подаючи Генріхові купку тоненьких аркушиків. Пояснив: — Це копія справи про вбивство Рудольфа Шварцкопфа. Тут зізнання Папке. Ти пам'ятаєш Папке? Я зробив так, що цього падлюку перекинули через фронт на парашуті і наші захопили його на місці приземлення. Але для радянських слідчих органів він цікавий лише як співучасник убивства радянського громадянина — твого батька.

— Мій батько не був радянським громадянином!

— Тут є фотокопія листа твого батька, де він повідомляв урядові Латвії, що вирішив прийняти радянське підданство. Читай, — повторив Вайс і додав співчутливо: — Я поки що залишу тебе самого, але буду поруч, погуляю по набережній.

Генріх не відповів. Він жадібно припав очима до топких аркушів паперу, що тріпотіли на річному вітрі.

Вайс повільно ходив по набережній. Йому було жаль Генріха, він розумів, як важко йому довідатися про жахливі подробиці вбивства батька, про які так детально повідомив слідчому Папке.

Минуло досить часу для того, щоб прочитати документи, а Генріх все не з'являвся. Не дочекавшись його, Вайс знову піднявся на зруйновану палубу брандвахти.

Генріх сидів на кнехті. Обличчя його було бліде. Він обернувся, очі жорстко блиснули:

— Я вб'ю його.

— Забороняю. — Вайс відчував, що Генріх саме так і скаже, і заздалегідь обдумав відповідь. Додав нарочито офіційним тоном: — Віллі Шварцкопфа судитимуть радянські органи, і Папке повторить на суді своє зізнання.

— Коли?

— Частково це залежить і від нас з тобою.

— Не розумію, — обурився Генріх, — чому ти досі приховував усе це від мене?

І це питання Генріхове було вже давно передбачено.

— Я хотів, щоб ти сам для себе вирішив, — сказав Вайс. — Сам. І не лише тому, що Віллі убив твого батька. І ти розумієш, чому вбив: Рудольф Шварцкопф компрометував Віллі Шварцкопфа, заважав його кар'єрі. Я хотів, щоб ти сам зрозумів, що ввесь цей світ, світ Віллі й інших, таких, як він, став ворожий тобі. А коли б ти лише через почуття помсти прийшов до нас? Ким би ти тоді був?

— А ким я маю бути?

— Людиною, яка робить усе в ім'я процвітання своєї батьківщини, керуючись своїми переконаннями.

— І для цього я повинен допомагати розгрому Німеччини!

— Звільненню німецького народу, — сказав Вайс, — з нашою допомогою.

— А потім? Потім завойовники диктуватимуть німцям свою волю?

— Потім німецький народ сам виявить свою волю. Радянська держава беззастережно схвалить рішення народної влади.

Генріх слухав, блукаючи поглядом. Не давши закінчити Вайсові, він жадібно запитав:

— Але ти ще до війни став на радянський бік, бо ти комуніст, правда?

— Та я ж росіянин, — просто сказав Вайс.

Генріх схопився з кнехта:

— Це неправда!

Вайс розгубився:

— Тобто як це неправда?

— Коли я побачив тебе після Берліна, я був просто есесівець, але ти все-таки зустрів мене як колишнього друга і зрадів мені. Щиро зрадів. Я знаю: щиро.

— Ну, правильно.

— Як же так може бути: я твій ворог, німець, есесівець, і ти російський комуніст, і раптом…

— Але я любив тебе колись як товариша, знав, що в тебе є багато хороших рис. Найнепростиміша помилка радянського розвідника, коли він не вміє розпізнати у ворогові людину. Ти знаєш, що зображено на емблемі чекістів?

Генріх заперечливо похитав головою.

— На ній щит і меч, — сказав Вайс, — і наш обов'язок, де б ми не були, захищати цим щитом людей, рятувати від злочинства.