Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 208

— Непередбачливо обмундирувались, — докорив мінер.

Наденька — то була вона — кивнула Вайсові, немов бачила його тільки вчора. Усміхнулась і почала спускатись, попередивши:

— Будь ласка, обережно, не зачепіть ногами антену.

Що нижче вони спускались, то важче ставало повітря — протухле, вогке, здавалось, воно липло до шкіри, як пліснява.

Кілька разів пролунали тугі, лункі вибухи. Мінер пояснив:

— Товариш Мєхов, видно, нові стінки підриває. — Зітхнув: — Замурували людей і багато заслонок наставили, так треба розуміти.

Спустилися на горизонт, звідки починалися штольня. Знову почулись вибухи, дихнуло гарячим чадом згорілої вибухівки. І раптом знову вибух і потім звук м'якого падіння.

Вайс біг, зігнувшись, і, коли опинився на місці останнього вибуху, він побачив мінера, який лежав замертво, а другий притискав обидві долоні до обличчя.

Мєхов сидів між ними і заклопотано перетягував роздроблену ліву руку бікфордовим шнуром, один кінець якого він тримав у зубах.

Наденька опустилась перед ним на коліна і розкрила медичну сумку. Мєхов відсахнувся від неї і наказав:

— Ти спочатку тих оглянь! Казав їм: тут з фокусом. Ні, таки треба було лізти з гострозубцями! — Сказав Бєлову: — Ну от. Дешево обійшлось, не головешкою — при собі лишилась, як предмет першої потреби. — Спробував підвестись, підвівся, притулився до стіни, побачив мертвого мінера, обличчя його спотворилось, голос затремтів: — Якого хлопця втратили, га? Він же півтори людини коштує, за рік інженер. — Ступив, похитуючись, до того, в кого було розбите обличчя, спитав: — Очі цілі? Ну, тоді порядок. — Порадив: — Щоку ти все-таки підтримуй долонею, поки приклеїться, а потім — пришиють. — Похвастав: — Мене хірурги здорово складали: кістки на ногах на срібних шурупах.

Надя перев'язала Мєхова, сказала:

— Ви зовсім знесиліли, вам треба відпочити хоч трошечки.

— Потім, — похитав головою Мєхов, — у госпіталі, тут незручно, не те обслуговування. — Спираючись на плече Наді, важко тягнучи ноги, побрів уперед.

І незабаром вони почули гудіння голосів і удари чимсь важким по залізу. Йшли ще довго, штольню перетнув заслон. То були зварені з рейкових балок багатотонні грати, крізь клітки якої можна було просунути тільки руку.

— Товариші! — закричала Надійка. — Товариші!

Сотні рук просунулись крізь клітки цих важких сталевих ґрат. Надя кинулась потиснути їх. Мєхов, напружившись, закричав:

— Ура, товариші! — І, ослабнувши, сів на кам'яне днище штольні, голова впала на груди. Отямившись, він прошепотів винувато: — Це я не від кволості звалився — від почуттів. Ну, від переживання тобто, так я думаю.

Добрів до ґрат, став оглядати їх, руки людей заважали йому. Потім покликав Вайса, нахилився, сказав на вухо, бо люди за гратами голосно кричали:

— Підірвати можна! Але спочатку треба налагодити дисципліну, щоб усі громадяни за гратами відійшли, наскільки це можливо, і другий момент: кинуться валом усі назовні, а там, треба гадати, бій. Треба з'єднатися з майором.

Вайс покликав Надю. Відійшли далі від грат. Надя включила рацію, наділа навушники:

— Що передати?

Вайс відповів:

— Нашу обстановку, яку бачите. Запитайте, як у них.

Трохи згодом Надя поскаржилась: чути погано, перешкоди. Під землею робота рації дуже утруднена.

— Але що ж усе-таки передають?

— Окремі слова розібрали: «… палко… всіх в укриття… артилерія…»

— Так, — сказав Вайс. — Зрозуміло.

Парашутисти пробували закликати людей до спокою, але їх не можна було перекричати. Вайс спитав Надю:

— А яку-небудь станцію потужну ви приймати можете?

— Потужну — безперечно.

— Добре було б музику, — сказав Вайс. — Хорошу. Почнуть слухати й замовкнуть. Зрозуміло?

— Я спробую.

— Я не певен, але раптом… — сказав Вайс.

Трохи згодом почулися тихі звуки невідомо якої радіостанції. Спочатку замовкли ті, хто стояв перший біля ґрат; потім поступово затихли всі — вся ця велетенська, щільно спресована у штольні людська маса.

І тоді Бєлов підійшов до ґрат і закричав голосно, як тільки зміг:

— Товариші! Прошу всіх спокійно відійти якнайдалі від ґрат, найкраще — в бічні ходи, вони, напевне, у вас є. Для того, щоб зруйнувати грати, треба зробити вибух. — Спитав: — Ви зрозуміли?

Напевне, кожна людина вимовила дуже тихо це слово:

— Так.

Але воно так голосно віддалося під склепінням, сказане тисяччю голосів, ніби долинув гул підземного обвалу. Вайс зачекав, поки гул стихне, сказав:

— Товариші, ми впевнені, що ви поводитиметесь організовано, як належить радянським людям. — Крикнув: — Старшим лишитись біля ґрат, решті відступити в укриття!

Шерех і тупіт ніг. Потім у гратах з'явилось тільки п'ять людських рук. Вайс підійшов, потиснув кожну і повторив те, що треба було виконати всім цим людям. Додав:

— Будь ласка.

Укріпивши, де треби, заряди, парашутисти підняли знесиленого Мєхова й понесли. Мєхов був огрядний чоловік, а йти доводилося пологим схилом, бо штольню тут було прокладено по скошеному в глиб горизонту.

Подолавши підйом, вони зупинились і залягли за вагонетками, навантаженими бочками цементу й кам'яними брилами, що, видно, служили для перемичок, якими було замуровано штольню.

За кілька хвилин загримів вибух, і повітряна хвиля його була такої сили, що вагонетки штовхнуло назад, упори злетіли з рейок і вагонетки спочатку повільно, потім дедалі швидше покотили вниз схилом, туди, де до пролому в гратах ринули вже густою масою тисячі людей.

Вайс схопився й побіг поруч з передньою вагонеткою, намагаючись підсунути під її колеса дерев'яний башмак, але його із силою відкинуло геть. Тоді Вайс вихопив гранату, скинув з неї металеву оболонку, що дає тисячі осколків, повернув ручку і за дві секунди жбурнув гранату вперед, між рейок, а сам ліг плазом біля стіни штольні обличчям донизу, прикриваючи голову руками.

Вибухом звалило першу вагонетку, решта наповзла на неї, громадячись купою заліза й каміння.

Одна вагонетка накренилась, і на Вайса посипались уламки каміння. Долоню, якою він накривав голову, роздробило одним з таких каменів. А вагонетка все кренилась убік, і могла впасти на Вайса, і роздушити його своєю вагою.

Де взялися сили у цих умираючих від голоду, спраги, задухи людей, як вистачило волі та організованості, щоб швидко виділити кілька десятків найменше ослаблих і навчити їх зробити єдино можливе? Одні з них пролізли між вагонетками і стіною штольні і, впираючись смугастими від випнутих ребер спинами у накренені борти вагонетки, утримували її на собі; інші в цей час скидали каміння, що завалило Йоганна, а потім витягли і його самого, скривавленого, непритомного.

І коли Надя, схилившись над Йоганном, сказала сумовито:

— Він дихає, товариші, але повітря йому не вистачає, повітря! — ці люди відсахнулись і подалися назад, визволяючи простір для доступу повітря.

У бій проти радянських парашутистів були кинуті зведені есесівські охоронні підрозділи. Вони добре вміли вбивати, робити облави, розправлятися з партизанами, вони точно розраховували кількість стволів, боєприпасів, літако-вильотів, щоб на кожний метр лінії партизанської оборони припадало не менш як сотня осколків і влучань станкових та ручних кулеметів.

Але парашутний загін складався з воїнів, кожний з яких вмів досконало й самостійно провадити бій. То були майстри військової справи, які брали участь у багатьох битвах.

Знаменитий снайпер Борис Вєткін стріляв з заклопотаним виразом на строгому й розумному обличчі. Рухи його були ліниві, лагідні й не позбавлені грації. Він дивився в оптичний приціл з тією самою уважною цікавістю, як раніше — коли був студентом-мікробіологом — в окуляр мікроскопа.

Він був поранений, але обачно зміркував, що, як не матиме нового поранення, йому ще вистачить сили утримати тут снайперську позицію — тільки треба її не зміняти, а лишатися на попередньому місці, щільно притиснувшись до розпушеної землі.