Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 33

— Якщо ви хочете завоювати мене, то треба діяти не так…

— А як? — осміхнувся Вайс.

— Будьте розумником, Йоганне. Сядьте й розкажіть мені все, що ви знаєте. — Додала лагідно: — Прошу вас! — І знов поклала руку на його коліно.

Перебираючи її тонкі, холодні, ледь вологі пальці, Йоганн сказав мовби знехотя:

— Коли вам так хочеться, фрейлейн, ну що ж, я готовий.

— О! — із задоволенням зітхнула Ангеліка й ближче підсунулася до нього.

Йоганн по-діловому, точно й докладно розповів те, що йому рекомендували передати при потребі німецькій розвідці як свій особистий патріотичний дарунок.

Це був хитромудрий набір фактів начебто значних, за деякими ховалася пастка, а інші були такі оголено правдиві, що не могли не спокусити…

Ангеліка слухала уважно й напружено, спитала:

— Звідки вам відомі ці подробиці, Йоганне?

— Ви знаєте, я працював у автомайстерні, і мені доводилося ремонтувати їм машини. І після ремонту супроводити в пробних виїздах. Це дуже недовірливі люди.

— Вони називають це пильністю?

— Пильність — це трохи інше. Це звичай перевіряти документи. І чим більше в тебе документів, тим більше ти вселяєш довір'я…

Ангеліка встала, видко було, що її дуже цікавила розмова з Йоганном.

— Одну хвилинку. — І вийшла з кімнати. Скоро вона повернулася й мовила урочисто:

— Йоганне, полковник Йоахім фон Зальц чекає на вас у себе в кабінеті.

Переступивши поріг, Вайс побачив блідого, сутулого чоловіка, із впалими грудьми й такими самими запалими скронями і щоками на костистому, довгому, похмурому обличчі. Скельця пенсне дужо збільшували банькаті очі, в яких була втома, глибока байдужість до всього. Полковник недбало, трохи схиливши плішиву голову, відповів на Вайсове привітання й одночасно вказав йому на шкіряне крісло з пневматичною подушкою в головах. Коли Вайс сів, полковник втупився в нього прозорими, безбарвними, некліпними очима з червонястими жилками. Потім склав поперед себе кисті рук так, що палець торкався пальця, і, втупивши погляд в свої нігті, почав пильно й зосереджено розглядати їх.

Вайс теж мовчав.

— То як? — раптом зронив полковник, не підводячи очей і не міняючи пози.

— Ну, повторіть, повторіть! — нетерпляче наказала Ангеліка.

Вайс устав, як для доповіді, і стисло, але ще твердішим голосом повторив те, що він розповідав Ангеліці.

Полковник усе ще сидів у тій самій позі, прикривши очі тонкими сизими повіками. Ні разу він не перебив Вайса, ні разу не звернувся із запитанням.

Допитливо вдивляючись у фон Зальца, Йоганн силкувався вгадати, яке враження справляють на того його слова, але полковникове обличчя лишалося непроникним. І коли Вайс закінчив, полковник так само глибокодумно споглядав свої нігті.

Мовчання ставало обтяжливим. Навіть Ангеліка відчувала деяку незручність, бо не знала, як сприйнято її настійливе прохання вислухати Вайса.

І раптом полковник спитав сильним, трохи скрипучим голосом:

— Хто з ваших земляків, які перебувають тут, може виконати обов'язок честі перед рейхом і фюрером?

— Пане полковник, Ми всі, як справжні німці…

— Сядьте! — почувся наказ. — Це зайве. Назвіть ім'я.

— Треба вміти користуватися парашутом? — рішуче спитав Вайс.

— Ім'я!

— Папке, пане полковник. — І, знову виструнчившись, віддано дивлячись у вічі фон Зальцу, Вайс відрапортував — Колишній нахбарнфюрер, середнього віку, чудового здоров'я, рішучий, розумний, добро знає обстановку, володіє зброєю, часто виїздив у прикордонні райони, має там зв'язки.

Полковник подумав, узяв телефонну трубку, назвав номер, промовив недбало, з нудьгою в голосі:

— Дайте терміново довідку про Папке, що прибув з Риги. — Поклав трубку й знову поринув у мовчазне споглядання своїх пещених нігтів.

Останнім часом Папке уникав зустрічей з Йоганном, але розпитував про нього в співробітників і навіть навідувався, коли того не було дома, до фрау Дітмар, намагаючись дізнатися, як проводить час її пожилець. Тому не дивно, що Йоганн спробував при першій же нагоді спекатися Папке, тим більше, що, коли в Радянську Латвію зашлють саме Папке, знешкодити його можна буде дуже легко. Для цього досить сповістити в шифровці його ім'я — прикмети й так відомі.

Полковник, як і раніше, сидів у позі застиглої статуї, зрідка підводячи порожні, невидющі очі.

Йоганн оглянувся на Ангеліку, немов запитуючи, що йому робити далі.

Ангеліка відповіла суворим поглядом.

Здорово видресирував її полковник, якщо вона в його присутності боїться й слово мовити. Цікаво, наодинці вони так само безсловесні?

Задзвонив телефон.

Полковник приклав трубку до блідого, широкого, відстовбурченого вуха й, зрідка киваючи, сказав кілька разів, неначе прокаркав: «Так, так». Поклав трубку й запитливо глянув на Вайса, немов дивуючись, чого він тут. Ангеліка поспішно встала й, оглянувшись на Вайса, пішла до дверей. Він зрозумів, устав, клацнув каблуками, повернувся і, бадьоро карбуючи крок, вийшов у супроводі Ангеліки.

Як тільки вони опинилися самі, пролунав дзвінок.

— Одну хвилинку, — вибачилась Ангеліка й зникла за дверима кабінету.

Повернулася вона не скоро. Та коли вийшла, усміхалася її тримала в руці незапалену сигарету. Простягла її Вайсові.

— Це вам від полковника.

— То все гаразд? — спитав Вайс.

Ангеліка поблажливо поплескала його по спині й провела до внутрішніх сходів.

Коли Вайс зустрів на аеродромі майора Штейнгліца, він так палко привітав його, що навіть завжди байдужому й пихатому майору стало приємно на душі і він великодушно простив Йоганнові, коли той у метушні з речами мало не впустив термос. Вайс підготувався до зустрічі: уткнув у багажну січку за передньою спинкою букет.

Майор, звичайно, побачив квіти, але, завжди скритний, удав, ніби нічого не помітив.

За довге своє перебування на спеціальній службі Штейнгліц виробив правило вишукувати в кожного слабі сторони і, бувши великим знавцем всіляких підлот, почував себе впевнено тільки з тими людьми, що самі були готові на будь-яку підлоту. А коли дослідження особи в цьому напрямку не увінчувалося успіхом, то він вважав цю особу недалекою і ні на що не здатною.

Разом з тим Штейнгліц любив з гордістю повторювати фашистські сентенції, як-от: «Нордичне селянство — еліта еліт», «Дрібні селяни та юнкери з'єднані спільністю долі, вони спинний хребет воєнної могутності країни і є потенціальним новим дворянством землі і крові».

Син селянина, він немало страждав у догітлерівські часи від зневаги титулованих офіцерів рейхсверу. І наївно сподівався, що тепер селянське походження відкриє йому дорогу в армійську еліту. А те, що Вайс працював колись на фермі і був племінником фермерші, змусило майора відмовитися від звичної підозріливості. У Штейнгліца з'явилася навіть деяка симпатія до свого шофера, він гадав, що саме в таких, як Вайс, і зберігаються первородна простота, покора і довірливість — риси, властиві селянським дітям, які не втратили благотворного родинного зв'язку з землею.

Прийшовши до цього умовиводу, майор повірив у нього, як у неспростовну істину, так само як він назавжди повірив у вироблену його службою спеціальну систему, де все — аж до способів відплати тим, хто посміє хоч трохи відступити від цієї системи, — було передбачено заздалегідь.

Щиру Вайсову радість майор вважав за підтвердження того, що селянин — хоч би ким він був — відчуває вроджене благоговіння перед своїм паном і це благоговіння — свідчення расової чистоти німецького селянства.

А Йоганн справді дуже зрадів, що майор повернувся. І не збирався приховувати своїх почуттів з цього приводу. Радість його пояснювалася тим, що йому вдалося дещо дізнатися про свого хазяїна і він ладен був служити йому з натхненням, самовідданістю і героїзмом — невід'ємними доданками, необхідними для виконання завдання, покладеного на радянського розвідника.

До того ж Йоганн не проти був запозичити дещо з досвіду майора Штейнгліца, котрий, хоч і попав у немилість, був одним з найкращих знавців таємної канцелярії гітлерівського генерального штабу. Вони ще мали зіткнутися в майбутньому, і Йоганн хотів бути у всеозброєнні, щоб вийти з цієї сутички переможцем.