Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 72

72

— Добре, я напишу число, щоб не забути, — пожартував Сашко, удаючи, що до Алісиних слів він ставиться як до жарту. Він не міг вчинити інакше, хоч і зрозумів, відчув, як це все серйозно для неї. Та, правду кажучи, йому й самому було не до жартів. Але він тоді вже був зарахований у спецшколу і вчився там, не залишаючи поки що інституту й не знаючи, яка йому випаде доля.

Аліса дістала з сумки блокнот, звеліла:

— Запиши!

З її голосу Сашко зрозумів, що вона ніколи не подарує йому цього жарту. І хоч йому було дуже гірко, він, продовжуючи гру, з веселим виглядом поставив у блокноті дату й підписався під нею.

Аліса видерла цей аркушик, розірвала його, кинула клапті в калюжу.

— Все! — сказала вона гордо і гнівно. — Все! — І пішла. І більше вони отак от, удвох, ніколи вже не бачились.

А потім він для неї, як і для інших, поїхав на Північ.

27

Дорога до експериментального табору «О-Х-247» йшла через сосновий бір. Тут було селище табірного персоналу — казарми охорони і будиночки начальницького складу. Сам табір містився внизу, в безлісому котловані; раніше там був піщаний кар'єр.

Низина заболочена: очевидно, із схилів стікають струмочки; на дні її — сивий туман, пропахлий гниллю. Селище табірного персоналу подібне до дачного: тенісний корт під маскувальною сіткою, піщані доріжки обкладені керамічними плитками, куртини троянд дбайливо вкриті солом'яними матами. Є і дитячий майданчик: дерев'яний загінчик з гіркою піску, гойдалки, веселі, строкаті грибки від сонця, плавальний басейн — тепер тут влаштовано ковзанку.

Черговий ротенфюрер з есесівської внутрішньої охорони провів Дітріха і Вайса в будинок для приїжджих, люб'язно пояснив, де розміщені туалетні кімнати, відкрив шафу — там лежали піжами і повстяні капці.

Високі ліжка з двома перинами. На тумбочках біблії в чорних дерматинових оправах, в кожній тумбочці фаянсова нічна посудина і машинка для скидання чобіт. Біля ліжок пухнасті килимки. Підлога, натерта воском, блищить, трохи липне до підошов. На вікнах голубенькі занавіски і важкі штори з крученими шнурами.

В туалетній кімнаті глечики з холодною і гарячою водою, фаянсові тази, мохнаті рушники. Мило в нерозпечатаній обгортці, тюбики із зубною пастою, одеколон, туалетний оцет. В аптекарській шафці медикаменти, на кожному латинська етикетка й, крім того, точно визначено по-німецьки, в яких випадках слід їх вживати.

Як тільки приїжджі опорядили себе, з'явився вістовий і доповів, що їх запрошує оберштурмбанфюрер Франц Клейн.

Не одягаючи плащів, вони пройшли піщаною доріжкою до оштукатуреного будиночка, повитого бурим декоративним плющем. Над його парадними дверима були прибиті величезні оленячі роги з білою лобовою кісткою, які за формою нагадували щит.

У прихожій з дубовими панелями, освітленій масивними мідними канделябрами, їх зустрів сам оберштурмбанфюрер. Він був у бриджах, чоботах і картатій домашній куртці. Очевидно, Клейн мав подвійну мету: хотів настроїти гостей на дружню невимушеність і водночас показати їм, що не вважає за потрібне одягати мундир на честь людей з такими незначними званнями. Проводячи Дітріха і Вайса в кабінет, заставлений масивними старовинними меблями, весь у важких величезних килимах — вони лежали на підлозі, висіли на стінах, — він познайомив приїжджих з двома офіцерами: зондерфюрером Флінком — лисим, огрядним, із солідним черевцем, і унтерштурмфюрером Рейсом — соромливо усміхненим юнаком, з косими бачками, а також з професором психології Штрумпфелем — літнім чоловіком, який жував велику чорну сигару, у візитці й смугастих штанях, з бридливим набряклим обличчям.

Сам оберштурмбанфюрер Клейн відзначався витонченістю і невимушеністю манер. Обличчя в нього було червоне, ніс з горбочком, сиве хвилясте волосся всупереч армійській моді не пострижене коротко, а спадає кучерями на шию, недбало пов'язану шарфом з яскравого кашеміру. Він курив сигарету в довгому мундштуку з слонової кістки.

У високій, аж до стелі, шафі з вузькими відділеннями зберігалися пластинки. На підставці з червоного дерева стояв патефон з відкинутою кришкою — очевидно, до приходу гостей тут слухали музику.

Скляний столик на коліщатах був заставлений пляшками і бокалами, тарілками з солоним мигдалем і сухариками. Та, очевидно, алкоголем тут не захоплювались: відкорковано було тільки вузьку пляшку рейнського і мінеральну воду.

Перервана розмова відновилася.

Клейн твердив, що Гете — найвидатніший поет усіх часів і народів не тільки тому, що його поезія пройнята глибокою загальнолюдською філософією, але й тому, що вона милозвучна, музикальна, і він завжди чує в ній могутню чарівну симфонію.

Професор зазначив, що достоїнство справжньої поезії не в її милозвучності: насамперед вона повинна підноситись до найвищих вершин думки. І коли б Гете був навіть недорікою, але створив образ Фауста, його велич була б так само безсмертна. І побідкався, що молоді німці, хоч вони й полум'яні націоналісти, недостатньо знають своїх великих класиків. Звернувшись до Рейса, він сказав:

— Пане унтерштурмфюрер, я був би щасливий, коли б ви мені заперечили, нагадавши хоча б кілька рядків з нашого великого поета.

Рейс на мить розгубився, та зразу ж весело і добродушно заявив:

— «Хорст Вессель», будь ласка.

— Ой, яка недосконала ваша освіта! — поблажливо докорив йому Клейн. Він спинив погляд на Вайсі й, певне, щоб ще енергійніше висміяти абверівського єфрейтора, спитав: — Ну, а ви, юначе? Ви, мабуть, теж запропонуєте заспівати «Хорст Вессель»? Це простіше. Навіщо тривожити старого Гете?

Йоганн знизав плечима й відповів з гідністю:

— Якщо дозволите… — і продекламував:

Лиш гідний той життя й свободи, Хто кожен день за них іде на бій!

— Браво, — мляво сказав Клейн. — Браво. — І, ніби аплодуючи, склав перед собою долоні.

Флінк похмуро докинув:

— Адмірал Канаріс добирає собі кадри, як римський папа: за принципом ученості і спритності.

Дітріх додав:

— І особистої хоробрості. — Виразно скосив очі на власні груди, прикрашені орденом, кивнув на Вайсову медаль, пояснив: — Єфрейторові Вайсу різнобічні знання не завадили вчинити подвиг на фронті.

— Абверівці на фронті — це новина, — здивувався Флінк.

— Панове! — вигукнув Клейн. — Ми ж зараз відпочиваємо. — Підняв бокал з мінеральною водою. — За моїх дорогих гостей!

До кабінету зайшла фрау Клейн. Золотисте волосся її було хитромудро зачесане, а на обличчі, певне, навічно застигла тріумфуюча усмішка вродливої жінки. Вона подала всім руку, білу, теплу, запашну, в перснях.

І майже ту ж мить вістовий вніс до кабінету немовля в мереживному, із шовковими бантами конверті. Усі почали висловлювати своє захоплення.

Фрау Клейн сказала:

— Це наш подарунок фюрерові. Ми назвали його Адольфом.

Гості вихваляли, сюсюкали, робили пальцями «козу». А коли вістовий одніс немовля, Клейн широко відчинив двостулкові двері в їдальню:

— Без церемонії, будь ласка, в нас тут по-домашньому. Прошу наперед вибачити за скромний обід.

За столом Йоганн сидів поруч Рейса. Унтерштурмфюрер, як виявилося, був простацьким хлопцем. Він по-дружньому підкладав Вайсові на тарілку побільше різних смачних страв і коньяк наливав не в маленьку вузеньку чарочку, а у великий синій бокал, призначений для білого вина. Сам він їв досить енергійно, та дещо встиг-таки розповісти Вайсові. Що служба тут неважка і, хоч Клейн надзвичайно суворий і вимогливий начальник, ладнати з ним можна, треба тільки вміти коритися. Що Флінк такий похмурий не через важку вдачу, а через виразку шлунка, і, коли його не мучать приступи, він дуже добродушний чоловік, великий любитель крокета. Що ж до професора Штрумпфеля, то це визначний учений, і навіть сам пан Гейдріх просив максимально сприяти його роботі. Та хоч він і професор, однак, очевидно, гав не ловить, бо приїхав сюди з молоденькою асистенткою і кімнату їй виділили поряд із спальнею Штрумпфеля.