Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 79

Поступово Йоганн навчився виявляти зрадників. Насамперед він звертав увагу на тих в'язнів, які і в штрафних блоках одержували краще харчування. Потім, щоб переконатися в правильності своїх думок, вивчав продуктові відомості. Підтвердженням було й те, що в канцеляріях він не знаходив ні копій рапортів вищому командуванню про втечу, ні наказу про розшук з переліком прикмет втікача. Не значилися вони також у списку втікачів і не входили в ту графу звіту, яка підсумовувала кількість втеч за місяць. І ніхто з їхніх приятелів по табору не був страчений, а їхніми приятелями завжди були капо.

Іноді таких зрадників сама адміністрація включала в групову втечу — адже всім було відомо, що вони часто попадають у карцер, чим же більше можна зарекомендувати себе! Але в книзі, де з німецькою ретельністю записували всіх в'язнів, яких карали, проти їхніх номерів ніколи не вказувались причини покарання. І хоч вони часто попадали в штрафний блок, їхні номери не стояли в списках тих, хто підлягав знищенню. Розібратися в усьому цьому Йоганнові було не просто. Величезна, надзвичайно копітка робота вимагала гігантського напруження сили, розуму, кмітливості, логічної вправності, колосальної місткості пам'яті. І Йоганн зовсім не був незворушно спокійний, коли морочився з сотнями кілограмів паперу, поринувши в трудомістку слідчу роботу. Постійна загроза висіла над ним. Він розумів, що його чекає, коли в руки гестапівців попаде хоч один його запис, і він не зможе розумно пояснити, з якою метою це зроблено.

Закласти міну під ворожий ешелон, висадити в повітря бензосховище, знищити маститого гітлерівця — все це було ефектніше, гучніше, зриміше, аніж копітка канцелярська робота, що її виконував Йоганн.

І стомлений, виснажений фізично, Йоганн відчував приплив холодної розважливої ненависті, мстивого піднесення, і це робило його відчайдушним, самовпевненим, бадьорим, як ніколи.

Йоганн зрозумів, що його канцелярська робота нараз в багато разів важливіша за так звані силові акції. І коли Центр одержить його матеріали, оперативні групи радянських розвідників після штабної розробки цих матеріалів будуть не тільки вірно й точно націлені проти зрадників, що пробралися за лінію фронту, але й тут, у ворожому тилу, вони зроблять те, що треба. А від скількох мужніх, чесних радянських воїнів, які попали в полон, буде відведена брудна рука провокаторів, що намагатиметься очорнити їх! Хіба це не дорівнює врятуванню життя й навіть більше, ніж життя, — честі людей?

На першій чекістській емблемі зображені щит і меч. Так, чекіст вражає ворога караючим мечем, але не для того, щоб обороняти себе, вручено йому щит, — для того, щоб захищати всіх радянських людей. Так казав йому чекіст-дзержинець, його наставник.

— Щит — це твоє серце комуніста, і ніщо так надійно не захистить радянську людину від біди, як чисте серце комуніста.

Що ж, Йоганнові хотілося знищити зрадників, перевертнів, яких він тут виявив, самому вбити їх. Певне, того «кролика» в експериментальному таборі шахтар уже усунув, може, й не сам: у них там велика підпільна організація. Та хіба дізнатися, хто ховається під № 740014, хіба знайти шахтаря було менш важливо, ніж виявити зрадника? Тепер Йоганн повідомить про нього Центр, і шахтарева сім'я дізнається, що чоловік і батько, який пропав був безвісти, гідний великої поваги, й пишатиметься ним.

Командировка кінчилася. Машина мчить назад до Варшави.

Мокрий снігопад, дороги, розквашені танками, руїни міст, мертві, чорні згарища сіл — пошматована земля, зрита оборонними спорудами, і непоховані трупи радянських воїнів.

Дітріх дрімає, притискаючи до грудей планшет. У ньому списки полонених, пропонованих для вербування, і доповідна записка Лансдорфові, складена Вайсом під диктування капітана в енергійній, хвастовитій манері, що відповідає духові імперської стилістики.

Дітріх дуже задоволений Вайсом і обіцяв, що той одержить унтер-офіцерське звання. Йому подобалися завжди рівна, послужлива Вайсова скромність, його суто німецька працьовитість і та зухвала напористість, з якою він домагався в табірного начальника матеріалів, щоб виконати роботу, яку, власне, мав робити Дітріх.

Гітлер обіцяв: «Я вирощу таку молодь, пород якою здригнеться світ. Ця молодь буде жорстока і владна. Ні про яке інтелектуальне виховання не може бути й мови. В прусських юнкерських родинах — а Дітріх належав саме до такої родини — жорстока воля до влади здавна вважалась ознакою істинно німецького характеру, а військове виховання — єдино можливим для її нащадків.

І Дітріх гадав, що солдатів противника, які здалися в полон, слід страчувати на місці для повчання власним солдатам. Табори для військовополонених він вважав зайвими розкошами й досить скептично ставився до можливості завербувати там надійних диверсантів. Табірний персонал він зневажав: в його очах це були тиловики, що наживаються на крадіжках табірного провіанту і стараються урвати щось для себе. Правда, не треба й особливої спостережливості, щоб помітити величезні свинарні при кожному таборі. Не можна було не звернути уваги й на грузовики, які під'їздили до просторих складів: тут оптом продавали набиті в паки одежу і взуття умертвлених в'язнів. А кістяне борошно продавали для удобрення полів. Жодна дрібничка не пропала марно в дбайливої табірної адміністрації, і в спеціально для того обладнаних приміщеннях зубні коронки страчених переплавляли на газових пальниках у золоті десятиграмові брусочки.

Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням.

І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.

Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.

Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.

Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях.

А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.

Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.