Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 93

Штейнгліц з цієї розмови зрозумів тільки, що Лансдорфа непокоїть ненадійність курсантського складу і що, на його думку, агентурна робота в західноєвропейських країнах має сприятливіший грунт, ніж у Росії, — з цим останнім Штейнгліц був цілком згодний.

Спостерігаючи учбові заняття курсантів, він переконався, які це тупі, нездібні люди. Найелементарніші речі вони насилу засвоюють, в усіх розслаблена пам'ять, бракує кмітливості, і тому строки навчання неприпустимо затягуються. І Штейнгліц з гордістю за свого співвітчизника думав про колишнього свого шофера, єфрейтора Йоганна Вайса, що так блискуче втілив у собі найкращі риси німецької нації. Адже він за найкоротший час зумів повністю оволодіти необхідними знаннями і зайняти гідне місце серед найдосвідченіших співробітників абверу. Отаких, як Йоганн, здібних молодих людей він не бачив серед цих росіян і був переконаний, що винна в цьому їхня національна обмеженість, одвічна відсталість від інших європейських народів.

Звичайно, звідки б міг знати Штейнгліц, що, здавалося б, кричуща тупість, безпам'ятність, некмітливість багатьох курсантів вимагали від них справді віртуозної кмітливості й гостроти спостережливого розуму.

До речі, цей талант декого з курсантів прикидатися ставив Вайса в таке саме скрутне становище, як і Штейнгліца, і гнітив їх обох, хоч і не в однаковій мірі, і з зовсім протилежних приводів. А джерело труднощів було для них одне.

Досі Йоганн не міг вважати, що він достатньо вивчив хоча б одного курсанта. Саме це й було причиною його безсонних роздумів, коли доводилося перебирати в пам'яті тисячі надзвичайно дрібних, розрізнених, ледве відчутних доказів, які свідчили про те, що людина лишилася людиною. Та ці обнадійливі рисочки поєднувалися з такою силою негативних ознак, що зробити якийсь рішучий висновок було поки що неможливо.

А час ішов і владно вимагав дій, і хоч Йоганн майже регулярно лишав інформацію для Центру в тайнику, що його вказала Ельза, і одержував через зворотний зв'язок рекомендації і поради, крім Туза, вірних людей йому й досі знайти не вдалося.

Денний раціон курсантів становили: хліб — 400 грамів, маргарин — 25 грамів, ковбаса горохова або кінська — 50 грамів і 3 штуки сигарет. Вранці і ввечері ячна або бурякова кава. Порівняно з табірним цей пайок міг здатися розкішним.

Найбільше курсанти страждали від нестачі курива. Подібно до того як в'язень, чекаючи вироку, прагне втамувати тугу безперервним курінням, так само й ці люди: одні — мляві, пригнічені, з уповільненими рухами, інші — збуджені аж до істерики, — мучилися від тютюнового голоду.

Якось Гаген добродушно пообіцяв їм бадьорим тоном:

— Коли допоможете нам захопити Кавказ, буде вам табак.

Хоч у перекладі на російську мову це звучало дещо двозначно і дехто всміхнувся, така обіцянка нікого не втішила. Після відбою Йоганнові доводилося по черзі з іншими перекладачами сидіти з навушниками в канцелярії біля проводу мікрофонів, встановлених у гуртожитках. З допомогою перемикача він міг чути, про що розмовляють між собою курсанти в першому-ліпшому приміщенні кожного з бараків.

Після чергування він мав здавати запис найбільш істотних розмов Дітріхові. До речі, Йоганн догадувався, що такі самі мікрофони встановлені в кімнатах співробітників штабу, але цю лінію прослухують тільки працівники третього відділу «Ц» і сам Дітріх.

Ось зараз Вайс чує в навушниках скрипучий, солоденький, діловитий тенорок курсанта Денисова на кличку Селезень.

Русявий, сіроокий, розмовляє окаючи, на обличчі прохальна застигла посмішка. У своєму «творі» Денисов писав: «Як відомо, людина народжується в житті один раз. Але при цьому від неї не залежить, якої країни громадянство вона матиме. Через такі стихійні обставини я став радянським громадянином».

У цейхгаузі Денисов довго й старанно вибирав собі недоноски французького трофейного обмундирування, які кращі. Досвідчено шукав такі черевики, каблуки й підошви яких були менше стоптані, добре знаючи, що зносити йому все це не доведеться й після закінчення курсів видадуть усе інше. Але хазяйський інстинкт був вищий за реальні обставини. І Денисов щасливо всміхався, коли йому вдалося розшукати в купі взуття пару черевиків на подвійній підошві.

— Добрива річ, — сказав він, вдоволено усміхаючись. — Розрахована на серйозного споживача.

У їдальні він їв повільно, вдумливо. Коли жував, у нього рухалися брови, вуха, вилиці й навіть цупке волосся на тім'ї. Охоче міняв сигарету й відламану половину від другої на порцію маргарину.

Учився старанно. Відчував справжнє задоволення, одержуючи добру оцінку, засмучувався від поганої. І був по-своєму кмітливий.

Денисов розповідає зараз, певне, лежачи на ліжку:

— Опритомнів я, і перше, чому аж дуже зрадів, — це те, що не вмер, і бій кінчився. Дуже було неприємно думати, що всі саме в твоє тіло стріляють. Підходить німець. Дивлюсь — людина як людина. Усміхаюсь делікатно. Ну, він мене й пожалів. Веде, автоматом у спину штовхає. Навкруги наші хлопці лежать. Жалію. Поспішили. А загробного ж бо життя немає. Землячок мій у нашій роті був. Його б я ще відносно полону посоромився. Та він раніше в санбаті помер. Отож свідків немає. А я, виявилося, живучий. Маю можливість далі існувати. Мені ж найкращого життя й не треба. Мені аби тільки хатинка та сонечка трішки, ну й щоб їжа. Я не заздрісний. Мене сюди тільки за саму поведінку прислали. Я і в таборі жити звик. Припасувався до всього. Люди обурюються за покарання несправедливе. А я що ж, нічого, продовжую жити, тільки трошечки примружуся й нічого — існую. Є причини од нас залежні, а є незалежні. Є табори, є школи для шпигунів — теж. Хтось же однаково місце займе. А чому не я? Не піду — інший піде. Механіка ясна.

Грубий голос, певне, чоловіка з кличкою Гвіздок. Обличчя в нього після опіку в глянсуватій, тугій, тонкій, напівпрозорій шкірі. В анкеті записано — сапер. Вайс підозрює: танкіст або льотчик, обгорів у машині.

Гвіздок сказав:

— Ти акуратний і різатимеш акуратно.

— Мені це не обов'язково, — заперечив Денисов. — Я на радиста подав. З огляду на грамотність, гадаю, зважать. У колгоспі я завжди на чистій, письменній роботі був.

— Лизучий ти.

— А це в мене од чемності. Маю особистий життєвий досвід всяке начальство шанувати й поважати. Розум у мене, може, й невеликий, та чуйний. Звеліли під час колективізації тиснути, ну я й тиснув. Та кого за моєю статистикою висилали, перед їхніми родичами потім вибачався. Не я. Влада! Скажу супроти — мене зачеплять. Розуміли. Народ у нас свідомий. Іншим у віконце стріляли — тільки не мені. Я людина простодушна й тим корисна.

— Як блювотне.

— А тобі мене такою грубістю за самолюбство не вщипнути. Ні. Хочеш — давай плюнь! Утруся, й нічого. Якщо тільки ти не заразний. Плювок — це тільки так, видимість. А от коли ти мене де-небудь захочеш фізично… Тут я теж тобі самооборону не виявлю. Але начальство точно знатиме, хто мені пошкодження зробив. Оскільки я тепер на їхньому інвентарному обліку.

— У нас одного такого в таборі у сортирі задушили, — сказав Гвіздок роздумливо.

— І даремно, — заперечив Денисов. — Убили одного, скажімо, провокатора. А за його мерзенну душу десятків зо три хороших людей потім постріляють. Я завжди був проти такого. І можна сказати, що чимало хороших людей врятував тим, що одвертав од нього.

— Доносив?

— Та ж всього на одного, на двох, що замишляли. А зберігав цим життя десяткам. Вдумайся. І вийде благородна арифметика.

— Кусок ти…

— На словах зачіпай мене, як хочеш. На грубощі я не піддатливий. І тебе назад ними не зачіпатиму. Бо мені кожна людина — людина. А не скотина, не тварина, хоч я теж до них ставлюся з любов'ю. І при мені завжди кіт жив. І коли хочеш знати, то за ним я сумую, згадую. А люди — що ж. Люди скрізь є, і всі вони люди, і кожен на свій копил.

— І довго ти за Радянської влади жив?

— Звичайно, як усі, — з самої дати народження до сімнадцятого липни цього року, коли ми накрилися, — охоче відповів Денисов.