Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 101

Він замовчував і ті дивні пригоди, що завжди втручались у хід його розважних дій — і тут так само. Вони б могли погано вплинути на її природну, здорову вагітність, і на дитині лишились би родимі знаки зустрічі її батька з протиприродним. Скінчивши свої справи на зборах, він іще добу перебув у Сомюрі, місті Філіппа Морнея, його давнього сподвижника, що завжди виявляв ясний і надійний розум у мирських ділах. Може, відтоді його сприйняттю дійсності пошкодило заглиблення в богословські таємниці,— хай там як, та йому всюди ввижався пан де Сен-Фаль.

— Що з вами? — спитав Анрі. Схудлий, зморщений Морней відповів якимсь потойбічним голосом:

— Він зазирав у вікно. Він глузує з мене. Образив, а тепер глузує.

— Друже, отямтеся! — владно гукнув Анрі.— Ви сидите у власному замку, самі його укріпили. Як він міг би попасти сюди, а тим більше — втекти звідси?

— Для того, хто уклав спілку з дияволом… — неспокійне обличчя бідолахи зовсім змінилось, він був уже ніби не на цьому світі.— Для нього нема ні мурів, ні зведених мостів.

— А де саме він міг би швидко заховатися? — спитав Анрі.

— Ось тут, — таємниче відповів Морней. Його палець тремтів, проте зразу влучив у певну точку великої карти, що висіла перед ними на стіні.

Анрі вже думав тільки про те, як самому вирватися звідси.

— Швидше! — гукнув він. — Доженімо його!

У нещасного страдника опустились руки, він наче аж поменшав і безсило поскаржився:

— Щоразу, як я подамся в погоню, лукавий його попереджує. Величносте! Ви ж дали мені слово. Спіймайте його!

— Так, я дав вам слово, — підтвердив Анрі й вибіг.

Надворі сів на коня; за ним кинулося стільки дворян із почту, що вистачило б переловити цілу витягу. Вершники помчали до лісу, де нібито серед ставка стояв будинок, у якому ховався пан де Сен-Фаль. Та король звернув з дороги, помітивши слід оленя, і відбився від супутників. У хащах Анрі довелося зсісти з коня; він не міг добрати, з якого боку відгукуються мисливці на його оклики, а вже вечоріло.

Цілком випадково він наткнувся в темряві на трьох своїх дворян; один з них був де Ту, голова суду. Вже немолодий, він супроводив короля в цій подорожі заради переговорів із Меркером. Женучись за оленем, він упав з коня й тепер кульгав. Король вирішив, що його не можна кидати самого, хоча суддя ревно просив його повертатись до міста.

— Як повертатись? Ми ж заблудилися, — відказав Анрі. Тим часом один із дворян зліз на дерево й гукнув згори, що бачить якесь світло. Рушили туди. Їхали дуже повільно, через ногу пана де Ту, а коли нарешті доїхали, то побачили самотній будинок серед ставка. Убрід під'їхали до нього; двері були незамкнені, але всі кімнати порожні. В одній горіла свічка, освітлюючи постелено ліжко.

— Все зрозуміло, — сказав Бельгард. — Той, кого ми шукаємо, був тут. Він хотів лягати спати, але ми його сполохали. Далеко він утекти не міг.

— То йди спіймай його, Бляклий Листе, — наказав Анрі з таким виразом, ніби Бельгардові слова переконали його.

Перший стайничий із третім дворянином спочатку наробили в темному домі страшного гуркоту, — видно, їм страшно було йти. Потім таки пішли, брьохаючи по воді. Король тим часом сказав панові де Ту, щоб той лягав; але в усьому домі було тільки одно ліжко. Голова суду відмовлявся лягти: хай лягає король. Нога в нього дуже боліла, і він примостився на краєчку ліжка, але роззути її в присутності його величності не погоджувався. Анрі сів у єдине крісло перед каміном; там були накладені дрова. Він підпалив ялинові шишки, роздмухав вогонь і сидів, дивлячись у нього широко розплющеними очима. Йому згадалось мимохіть, навіщо він їде до своєї провінції Бретані — заради важливих державних переговорів, якими мало скінчитись терпляче й розважне готування. А тут він опинився в погоні за пустою маною — навіть не його власною. І все ж цієї ночі він не міг вибратися з цих лісів, з безлюдного будинку, де, одначе, горіло світло. Коли зараз сюди вдеруться вбивці, то він має при собі тільки скаліченого старого чоловіка та, звісно, власну зброю. «От який немічний наш розум! Чи я не сам накликаю на себе свої небезпечні пригоди, і чи не остерігає ними саму себе моя недосконала натура? Якби ти ніколи не відступався від того, що знаєш, і неухильно чинив те, що в тобі закладене й що тобі доручене, ти б не сидів тут, та й у майбутньому уникнув би ще лихіших часів».

Ось що можна було вичитати в полум'ї, коли звести брови досить високо. Не вагайся більше, будь твердий, своєю королевою зроби цю, єдину! І він бачить, як вогонь виписує її ім'я, як полум'я виспівує його.

Повернулися Бельгард зі своїм супутником — цього разу нечутно, бо пороззувались і закасали штани. Вони твердили, що пан де Сен-Фаль утікав від них, ламаючи кущі, поки провалився в якусь яму. Анрі тільки попросив їх роздягти й укрити бідолашного голову суду, що від знеможення впав на ліжко й уже спав. А потім вони завели короля до іншої кімнати, що мала тільки один вхід; долі там лежала солома. Вони зоставили двері відчинені, а самі прихилились до одвірків обабіч їх. Проникнути до короля можна було тільки повз цих охоронців.

Анрі вмить запав у глибокий сон. Його захисники, вкривши ноги плащами, час від часу ворушили ними; цим кожен показував іншому, що він не спить. Та вретші-решт вони перестали ворушитись, і розбудив їх тільки чийсь відчайдушний крик: «Рятуйте!» Спочатку обидва вирішили, ніби вони все ще в лісі, натрапили на Сен Фаля, і кричить він. А трохи прочумавшись, згадали пана де Ту.

А до того в кімнату зайшли якась божевільна дівчина. В місті з неї знущались, і вона оселилась у цьому покинутому будинку, а коли почула, що сюди йдуть якісь люди, певне, втекла, хоч сама вже не пам'ятала того. Вона повернулась до своєї оселі, потемки роздяглась, бо світло давно догоріло, й повісила мокру одежу па кріслі перед каміном, де ще жеврів жар. Коли сорочка на дівчині трохи просохла, вона лягла впоперек ліжка в ногах у сонного пана де Ту й скоро заснула теж. Та коли панові де Ту захотілося перевернутись на другий бік, він зіпхнув божевільну з ліжка, уразивши при тому свою забиту ногу, і від болю прокинувся.

Де Ту відгорнув запону на ліжку. З вікна падало тьмяне світло, і в ньому рухалась якась біла постать. То не може бути гра уяви; ось постать підходить і дивиться на нього.

— Хто ти? — питає голова суду.

— Я цариця небесна, — відповідає примара. Голова суду, власне, розумів, що це нісенітниця й неподобство. І все ж його охопив забобонний страх; він закричав: «Рятуйте!» Дворяни прибігли, заспокоїли його й угамували божевільну.

Анрі так і не прокинувся, про всю пригоду він довідався аж уранці, коли вони вчотирьох їхали до міста. Він тільки сказав, що, бувши паном де Ту, перелякався б страшенно; а тоді надовго змовк. Він задумався про ту годину самозаглиблення, вночі, перед каміном, коли полум'я писало й співало. А незабаром, на великодній службі божій, коли в церкві заспівали «Regina Coeli lаеtare»[72], король підвівся й почав шукати очима пана де Ту.

Такі були менш зрозумілі події, хоча сенс їхній усе ж таки до певної міри вгадувався. Про них у листах до Габрієлі не було й слова. Повертаючись до неї, Анрі зустрівся з пані до Меркер; такої запобігливості він досі ще не бачив у такій гордій персоні й не чув іще стількох чудових обіцянок. Це навіяло йому тим сильнішу підозру, що він іще не знав, як приборкала цю даму його люба владарка. Він запросив її повернутися з ним до Анжера. Тамтешній замок мав багато міцних веж, герцогиня де Меркер налічила шістнадцять чи й більше і вже тривожилась, чи не посадять її в одну з них. Високі мури всипані були вартовими її супротивниці.

Ще вони не доїхали, як герцогиня де Бофор виїхала їм назустріч, так їй не терпілось обняти гостю. Вона навіть запропонувала їй місце у своєму паланкіні. Анрі аж дивувався, що Габрієль так добро навчилась діяти всупереч своїм почуттям і не забувати про мсту. Ще вище піднеслась у його очах розважність цієї вродливої жінки, коли тридцять першого березня нарешті підписали велику угоду — державну угоду, замасковану шлюбною.

72

Царице небесна, радуйся (латин.).