Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 63

Погляд його затуманився, і він аж спіткнувся на сходах, ідучи вниз. У Луврі на нього чекали справи, та він сказав:

— Я п'яний від радості. Що там ви говорите?

Він довго мовчки ходив туди й сюди по галереї, тоді раптом зупинився й гордо пройшовся ніби на дерев'яних ногах, опустивши уявного капелюха. Так, він передражнив сповнений гідності й смутку уклін герцога де Феріа. Присутні зрозуміли — і не схвалили цього. А Анрі до кінця дня твердив, ніби не тямить, де він.

— Пане канцлере, — питав він приятеля пані де Сурді,— чи вірити мені, що я справді тут?

Він отямився аж тоді, коли з'явились засвідчити йому пошану кілька високопоставлених членів Ліги. Він відповідав їм різко, а тоді повернувся до них спиною, і всі надміру поквапно вирішили, що кожен дістане по заслузі. Але той спалах гніву був просто відлунням невтримної радості. Вже через кілька годин Анрі прийняв такі вияви покори, що не могли бути щирими: міські старшини принесли йому хмільного меду та свічок, нарікаючи на свою бідність, і він похвалив їх принаймні за добре серце. А передусім послав гінця навздогін папському легатові, щоб той повернувся. Нехай легат вимагає чого хоче, — вірний син церкви й на коліна перед ним стане, і погодиться виявити будь-які, навіть найнеймовірніші, знаки покори.

Одначе прелат у щільно зачиненій кареті поїхав далі. Чи наздогнали його спішні гінці короля, того вечора в Лувр не повідомлено. Палац стоїть посеред столиці, сьогодні король узяв владу в свої руки. Завтра новина прогримить на весь світ, у ці нічні години звістка летить по всіх його шляхах; завтра велич короля сповнить помисли всіх людей, ця нагорода за його труди розворушить усіх. Ніщо начебто не встоїть перед його ім'ям, слава його буде найгучніша на всій землі,— але під безнастанним дощем, по розгрузлнх дорогах, що всі, як відомо, ведуть до Рима, їде, їде, віддаляючись, щільно зачинена карета.

Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.

З мимовільних порухів його пліч дедалі більше людей здогадувалися, що він їм не радий, і одне по одному щезали. Король сам не зміг би сказати, по яких залах чи покоях свого палацу Лувру він блукає. Часом він зупинявся, хапався за голову, ніби згадавши щось зовсім нове; але то було все те саме. «Я пропустив карету, ще й хотів помахати їй услід. Рука моя мимовільно спинилась; аж тепер я збагнув, чому».

— Ну, що там чути? — гукнув він сполохано, побачивши перед собою кількох нежданих вісників, але вже й сам відчув — і не помилився, — що вісті недобрі. Йому розповіли, що в якомусь капуцинському монастирі вбили необачного ченця, який радив своїм братам визнати короля. Анрі знизав плечима, ніби то була марничка.

Та зразу ж йому на очі набігли сльози. Правда, він сказав тим вісникам:

— Які-бо славні в мене вороги! Самі один одного мордують, щоб мені менше клопоту.

Тоді вже й ці панове побачили з поруху його пліч, що треба зоставити його самого. Та він зупинив одного з них і доручив йому негайно поїхати до герцогинь де Гіз і де Монпансьє: вони, його ненависниці, тепер, напевне, тремтять перед його помстою. Нехай заспокояться й покладуться на його приязнь, звелів він переказати. Та врешті він таки зостався, по суті, сам.

— Арманьяк, де ж це люди?

Перший камердинер вийшов із якогось тихого кутка, обійшов усі покої й підтвердив, що нікого нема. Аж потім він висловив свої враження докладніше; адже він уже давно стежив за своїм паном, як робив і завжди, а тому знав точно весь перебіг нинішнього дня — того дня, коли його пан узяв владу в свої руки.

Відчуття минулого

— Величносте! Всі сторонні особи вже пішли, і навіть дворяни теж покинули палац. На те було багато причин, і я бачу принаймні три. По-перше, ви нікого не затримували й не просили зостатись, а якраз навпаки. По-друге, ви сьогодні дуже раділи, незвичайно раділи, і для більшості така радість незбагненна. Хіба для іспанців. Вони єдині віддають вам належне, тому її забралися геть, як справжні, непримиренні вороги вашої величності. Зате ті, хто зостався тут, уже не сміють виставляти себе вашими ворогами, тепер це було б невчасно. Від них сподіваються, що вони вмить стануть вашими щирими друзями й підданими— не просто зі страху перед карою, що було б цілком зрозуміле й згідне з людською природою. Ні, без ніякої кари, завдяки вашому незглибимому милосердю, величносте, всі поспіль зрадники, душогуби, шалені підбурювачі та оббріхувачі мають ураз притихнути й перемінити свою душу. Ви, величносте, краще за будь-кого розумієте, що жоден з них цього не бажає, хоч би навіть і міг. Оце вам друга причина, з якої ці зали спорожніли.

— А третя? — спитав Анрі, бо Арманьяк замовк і взявся за щось інше. — Ти ж сказав, що причин три.

— Так, є ще одна, — підтвердив дворянин повільно, викресавши вогонь і засвітивши кілька воскових свічок. — От добре, що ваші достойні міські старшини свічечок принесли. Огляньтесь-но довкола, величносте. Ви за весь день ще й не роззирнулися по своєму Луврському палацу.

Анрі послухався — і нарешті помітив, що кругом пустка. А й справді, хіба серед своєї бентежної й багатолицьої радості ним уже давно не володіло таке почуття, ніби він і тут, і не тут? Це Лувр — але порожній, спустошений; ось у чому він пересвідчився, разом з паном д'Арманьяком походивши скрізь по лунких галереях та сходах. У кімнаті старої королеви Катерини Медічі першим погляд його впав на ту скриню, де звичайно сиділа Марго, його Марго, встромивши носа в якийсь оправлений у шкіру фоліант. Але він зразу переконався, що та скриня — тільки видиво, створене мигтінням свічки та його спогадом, а насправді там порожнє місце.

Як більшість колишніх мешканців палацу, так і його покої були мертві. Ось до цього колись у давній-давній день увійшли двоє в чорному й розгорнули на столі аркуш паперу з зображенням розпиляного черепа, а мати юного Анрі недавно померла від отрути, і та, кого він вважав отруйницею, сиділа навпроти нього. Стола вже нема, тож нема й усього іншого. Найяскравіше минуле блідне, коли не стало скрині й стола. Але загляньмо ще в одну кімнату: там високий камін іще підпирають кам'яні постаті Марса й Церери роботи майстра на ім'я Гужон. Їхній вигляд викликає в пам'яті ту гру, що колись відбувалася тут. Із примарних глибин піднімається картярський стіл з моторошною партією в карти. Тоді з-під карт без кінця точилась і точилась кров; то був знак для гравців, і всі вони вже на тому світі, і не знайдеш тепер ні карт їхніх, ні їхньої крові.

Ось тут між гобеленами, яких уже нема, горлаючи, гупав йогами Карл Дев'ятий, оце вікно, на якому вже нема завіс, він зачиняв, щоб не чути крику мордованих. Від своєї Варфоломіївської ночі він тікав у шаленство. Він удавав із себе буйного божевільною на всьому шляху по палацу, що був шляхом через пекло. Труп на трупі — друзі й вороги, де ви? Де поділась Марго? Коли нема перекинутих крісел і нема гаптування, жовтого з фіалковим, яким отут були накриті два юнацькі трупи, що лежали один на одному, — тоді, певне, всього цього й не було? Без декорації нема й вистави; сумнівна стає й історія, коли місце дії спустошене. «Я й радію, і не можу повірити, що я справді тут», — ця думка снувалась у голові в самотнього короля, коли він, тримаючи перед собою недогарок свічки, все повільніше, все тихіше ходив, а краще сказати — скрадався попід стінами.

Його єдиний живий супутник спустився в старе подвір'я, прозване Луврським колодязем, щоб розшукати в кухнях когось із челяді й, можливо, добути щось на вечерю. Він час від часу підбадьорливо погукував знизу, бо Арманьякові сьогодні дуже не подобався душевний стан його владаря, і він будь-що хотів дістати й принести йому вина. Анрі справді було недалеко до галюцинацій. У великій галереї він відчув сильний протяг. У тьмяних рамах давно не відчиняних вікон йому являлись примарні обриси людей; він розрізняв кавалерів і дам колишнього двору, що тислися там, аби подивитись на круків. Хмара птахів, шелестячи крильми, спустилась у Луврський колодязь; їж скликав принадний для них запах, і, тільки-но смеркло, вони накинулись на здобич.